Микола Воротиленко:»Заповіт Петра Першого» Хронологія злочинів Москви
Час публікації: 8 вересень 2007 г., 21:07
ХРОНОЛОГІЯ ЗЛОЧИНІВ МОСКВИ
1093 р. Київський літопис «Временник» писав: «Наш північний сусід Суздальщина є значно небез-печніший ворог, ніж половці».
1169 р. Володимиро-Суздальский князь Андрій Бого-любський захопив і пограбував Київ. Літопи-сець писав: « Суздальці так страшно зруйну-вали Київ, що татари не мали вже, що руйну-вати 1240 року. Тобто, це була перша війна майбутньої Московії проти Києва. (И граби-ша за два дни весь град, Подолье, и гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богоро-дицю и не бысть помилования никому же). У Києві на той час було 400 церков, і він був багатшим за тодішній Лондон та Париж. Андрій Боголюбський украв з Вишгородсь-кого монастиря (під Києвом) чудотворний образ Божої Матері, привезений колись із столиці Візантії -Царгорода. Пізніше москви-ни переіменували її на «Владимирскую Бого-матерь». Багато істориків ввачають 1169 рік, роком народження Московії.
1482 р. Щоб послабити Велике Князівство Литов-ське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських зе-мель, Московський хан-князь Іван III відпра-вляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церков-ними скарбами поділилися з московитами.
1500 р. Московське князівство приєднює до сeбе Чернігівську та Сіверську землі.
16 ст. Московське царство, розпочинаючи Лівон-ську війну, об'рунтовує необхідність повер-нення земель, які входили до складу Київсь-кої Русі, у тому числі й українських. Заклики повернення «отчих земель», відновлення по-зицій православ‘я на територіях, що належать «іновірним».
16 ст. -кінець Поява в Москві теорій «Москва - Третій Рим» та «Москва - Новий Київ», які лягли в основу імперських претензій щодо українських земель.
16-18 століттях По всій Україні працювали десятки великих та тисячі маленьких гут, ливарень, гуралень, гарбарень, поташень, кушнірень, чимбарень, ткалень, кузнів, зброярень, гончарень. Під кі-нець 18 століття Московщина знищила всі ве-ликі і середнього розміру українські мануфа-ктури всілякими заборонами, надмірними по-датками, переведенням цих виробництв до Московії, а часто і відкритим грабунком та спаленням, таким чином руйнуючи промис-ловість та торгівлю в Україні. Майстрів виве-зли силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів.
1626-1628 рр. Заборона в Московській державі українсько-білоруської книжності, у т.ч. й антиуніатсь-кої. Зокрема творів Ст.Зизанія і К.Транквілі-она-Ставровецького. Була засуджена вся пи-семна традиція Київської митрополії.
1626 р. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозво-лила надрукувати, але з умовою його перек-ладу на московську мову. Наказ Синоду ми-трополитові України позбирати з усіх цер-ков України книги старого українського дру-ку, а замість них завести московські видання.
1626 p. Цензура творів Лаврентія Зизанія в Москві.
1627 р. Указом царя московського Олексія Михай-ловича та його батька патріарха Філарета було звелено зібрати книги українського дру-ку і спалити, було суворо заборонено будь-коли в майбутньому купувати українські кни-ги. Так у Москві спалено «Учительське єван-геліє» Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та «Катехизис» Лаврентія Зизанія Тустановського.
1652 р. 1.10 Земський Собор ухвалив рішення про приєд-нання України до Московії.
1654 р. Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на голо-вах, пострегите.»
8(18).01.1654 р. Переяславська угода з Московією. Прийняття «протекції» московського царя. Русь-Україна та Московія зобов'язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога - Польщі.
Переяславська рада (військова), скликана гетьманом Б.Хмельницьким, в якій взяло участь московське посольство на чолі з В.Бутурліним. Було ухвалено прийняття про-текторату московського царя. Більшість істо-риків вважає, що це був військовий союз про-ти Польщі. Рішення Переяславської ради ма-ли декларативний характер, не було укладено жодної письмової угоди. Але характерно, що це був союз народа руського (українців) з на-родом московським.
Переяславська рада не мала всенародного характеру; на ній були присутні близько 300 осіб. Присяжний список складав не більше 200 осіб. Царське посольство В.Бутурліна протягом півроку після Ради складало т.зв. «статейний список», до якого було включено 127338 осіб, які «присягнули цареві». Цей список не мав жодного відношення до Перея-славської Ради, зате був представлений Мос-кві як «воля» козацького народу. Так оприч-ники Московського царя сфальсифікували декларацію Переяславської Ради.
З висоти сьогоднішнього дня ми розуміємо, що Б.Хмель-ницький зробив рокову помилку, але чи мав він інший вибір? До того ж ще небуло тих злочинів про які ми знаємо тепер, не було кріпосного права, голодоморів, виселення мільонів, не було тисяч різних заборон. А була здавалося б єдина віра. Все починалось майже з чистого листа. У нашому повсякденно-му житті, як і житті держави, є добрі періоди, але не об-ходиться і без поганих, а інколи і трагічнмх. За таких обс-тавин ми шукаємо підтримки у знайомих, друзів і т.д. Так само і на державному рівні правителі шукають підтримку, здавалось би, у тих, кому вони довіряють. І стає прикро, ко-ли сторона, якій довіряли, зраджує. Як показала історія, і це розкрив у своєму заповіті Петро І, правителі Московії завжди тримали «камінь за пазухою» та використовували ситуацію в своїх імперських цілях.
До чого це призвело в наступні 350 років:
21-27.03.1654 р. Московський цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердила т.зв. «Статті Богда-на Хмельницького» (Березневі статті), які за-фіксували умови українсько-московського, фактичного, Чигиринсько-московського до-говору. Оригінали цих документів не зберег-лися. Українські списки після поразки І.Ви-говського були вивезені за межі Гетьманщи-ни, московські примірники було знищено вже в 60-х рр. XVIIIст.
У «Березневих статтях» було відкинуто прин-ципові вимоги Б.Хмельницького: визнання незалежності української православної цер-кви, утверджено данину царській казні. Об-межувалися дипломатичні зносини козаць-кої держави.
Б.Хмельницький за свого життя не допускав самочинства і сваволі опричників Московсь-кого царя. Після його смерті (1657 р.) Москва розпочала наступ на суверенітет козацької України.
1654р. Майже відразу після договору Б.Хмельниць-кого з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яс-кравий одяг та шкіряні сап'янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».
1654-1708 pp. Постійне порушення Московією Переяслав-ських угод з метою ліквідації автономії Геть-манщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків проти стар-шин.
1655 Московська армія, рухаючись на Львів, випа-лила по дорозі села й міста на відстані 50-60 кілометрів ві основного маршруту. «Брати визволителі прийшли»
1656 p. Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з по-ляками сепаратний Віденський мирний дого-вір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде «оружием за-щищать Польщу как бы и собственное оте-чество» і вимагає припинити військові дії.
1659 р. Після смерти Богдана Хмельницького Мос-ква вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно мен-шими силами гетьман І.Виговський вщент розбиває москалів. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно ско-ристались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. «Князь Баратинсь-кий, по дорозі на Київ повісив 3000 чоловік потім вирізавши в Україні коло п'ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва». (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 р.). Упродовж кількох наступних років мос-калі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.
1665 р. Москва змушує гетьмана І.Брюховецького віддати усі міста Лівобережної України під владу московських воєвод.
1667р. Москва заборонила Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини, але на своєму кордоні вона накладала на українські товари велике мито.
1667 р. Розчленування Руси-України внаслідок під-ступної зради Москви: зайнявши за допомо-гою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили подальші воєн-ні дії, що мали б завершити повне вигнання поляків з Руси-України, заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею й поділили Русь по Дніпру: Київ, Землі Війська Запорізь-кого та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна до Польщі. Поділ було скріплено т.зв. «Вічним миром». Укладаючи договори з поляками, московсь-кий хан-цар Олексій ставив такі вимоги сто-совно українських книг, їх авторів та видав-ців, заодно показуючи рівень московського дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печат-ники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы креп-кий заказ был бесчестных воровских (так мо-сквини називали українські книжки) книг ни-кому с наших королевского величества под-даных нигде не печатати под страхом смерт-ной казни» (В.Лизанчук, с.34,35).
1689 р. Заборонено Київській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:»? к нам первее не-прислав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати?». Обмеженнями чи забороною книгодрукуван-ня Московія намагалася понизити рівень ос-віти та науки в Україні, знищити національ-ний дух в культурі, побуті, суспільних відно-синах. «Первая цензура в России была заведе-на специально для изданий малорусской пе-чати», визнали москалі в 1905 р. («Объ отме-не стеснений малорусскаго печатного слова»).
1672 р. «Заказ крепкой, чтобы люди, польские и ла-тинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе».
1672 р. Позбавлення гетьманства та заслання у Си-бір Д.Многогрішного з усією родиною та кількома «співучасниками». Головна причи-на арешту - дружні стосунки з ворогом Мо-скви П.Дорошенком.
1672 р. Арешт кошового Війська Запорізького І.Сірка. Арештованого відправлено до Мос-кви, а звідти до м.Тобольська у Сибір.
1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українсь-ких книжок аркуші '«не сходные с книгами московскими».
1683 р. Український архітектор Й.Старченко побу-дував «трапезную палату» в Симоновім мо-настирі в Москві, де архімандритом був укра-їнець Г.Домецький. Уряд заслав Г.Домець-кого на північ за те, що він «Симонов монас-тирь пишно и бойко испестрил латинскими штуками и Киев паче мери хвалил».
1685 р. Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патрі-арха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України. Царський уряд спонукав гетьмана, щоб надалі православній церкві в Україні владу константинопольського патрі-арха ігнорувати, про все необхідне у церков-них справах писати патріарху московському, а нововибраного митрополита, для архієпи-скопського рукопокладення відправляти не в Константинополь, а до Москви.
1687 р. Коломацькі статті, за якими Москва зобов'я-зувала гетьмана дбати про збільшення шлю-бів між росіянами та українцями.
1690 р. Московський собор прокляв і засудив на зни-щення твори українських письменників 17ст. «Кіевскіе новыя книги» Петра Могили, К.Старовецького, П.Голятовського, Л.Бара-новича, А.Радивиловського та інших, бо «ки-евцькие кніги прелести латинськия утвержда-ют». наклавши на них «проклятство та анафе-му, не точію сугубо и трегубо, но и многогу-бо «.
1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
1693 р. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книжок українською мовою.
17-18 століттях Москвою впроваджується економічна війна проти України в різних напрямках. Щоб українські порти не збагачувалися, а лише московські, Московщина встановлює вивізне мито з азово-черноморських портів на 100% більше ніж з балтійських портів, а також тарифів на перевезення. Привезти готові ви-роби з Московщини до України було в два рази дешевше, ніж з України до Московщи-ни. Московський уряд наклав великий пода-ток на український цукор, в результаті увесь вивіз українського цукру опинився в москов-ських руках.
1703-1720 pp. Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петер-бурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.
1704 p. Придушення посланими Московією війсь-ками антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси-Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.
1708 р. Адміністративна реформа в Росії. На тери-торії України утворено дві губернії, Київську та Азовську.
1708 p. Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII.
1708 р. Захоплення і зруйнування столиці Гетьман-щини м.Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біжен-ців (15 тис.), переважно жінок та дітей. Цер-кви та місто пограбували, а потім спалили. «Україна залита кров'ю, зруйнована грабун-ками й виявляє скрізь страшну картину вар-варства переможців», - доповідав французь-кий посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991.С.59).
1709-1734рр. Московщина збільшила податки в Україні на 400%. Податок від «диму»(хати) у Мос-ковщині був 49коп. В Україні 1руб.25 коп.
1709 р. Полтавська битва. Початок «цивілізаційної місії Московії в 2-му тисячолітті»
1709р. З церкви св. Василія (13 століття), Москов-щина зробила військовий склад.
1709 р. Хан-цар Петро Кривавий видав наказ страчу-вати кожного запорожця. Початок руйнуван-ня Січі. Після захоплення Січі москалі «?товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за старо-давніх мучителів не водилося - не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих чен-ців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали», - писав свідок, кошовий Стефаненко.
1709 р. Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської Академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили були забрані з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галя-товський, Лазар Баранович, Дмитро Ростов-ський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвит-ку культурного життя тодішньої Московії. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив відбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників до-ставали з України» (І.Огієнко, «Українська культура»). «?Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури», визнав піз-ніше князь М.Трубецькой.
1709 р. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
1709 р. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
1713 р. Московія наказом Петра Кривавого привла-снює собі нашу назву Русь-Русія-Росія. У та-кий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінсь-кі та тюрські племена, підміноють поняття, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як «Росія»).
1716 р. Москва заборонила українцям їздити в Європу по крам.

1718 р. Москва заборонила вивозити до Європи український тютюн.
1718 p. Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися по-над 700 років), яка витримала навали монго-лів, поляків, татар, «?численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим кня-зем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих напа-дів і руїн, але нині,? серед добробуту і тиші полум'ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим то-дішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались» («Історія Русів», ст.303-304, вид.1956 p.).
1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Ма-лоросії будь-які книги, крім церковних. Наказ хана-царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг ника-ких не печатать? старые книги справливать прежде печати, дабы? особливого наречия в оных не было».
1720 р. Заборона вивозити скляні вироби до Європи.
1720р. 20 грудня Петро І видав указ київському губернсь-кому князю Голицину, щоб «?во всех мона-стырях, остающихся в Российском государ-стве, осмотреть и забрать древние жалован-ные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівсь-ку друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные». Знищення Чернігівської друкарні.
1722-1727 рр. Перша Малоросійська колегія. Штат скла-дався з 6 російських офіцерів та прокурора. Колегія стягувала побори до царської казни, розквартировувала на Україні російські вій-ська, контролювала діяльність Генеральної військової канцелярії тощо.
29.04. 1722 р. Лівобережна Україна із відомства Колегії закордонних справ була переведена під управління Сенату Росії, що мало на меті подальше обмеження самоврядування в Україні.
1722 р. Заборона привозити в Україну західно-євро-пейські вироби. 1723 р. Заборона українцям продавати до Європи бурштин та поташ.
1724 p. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссий-ским сходная», а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав пере-вести в Москву, тобто просто загарбав. За те Київсько-Печерська лавра покаранa штрафом в 1000 крб.
25.04.1725 р. Катерина І надіслала азовському генерал-губернатору Г.Чернишову інструкцію «Про управління губернією», в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорозьких коза-ків. Інструкція підтверджувала заборону тор-гівлі із козаками, не дозволяла «зрадникам» козакам перетинати кордони Російської імпе-рії, з низовиками заборонялось вести листу-вання, а порушників цих законів пересліду-вати будь-де «в землях императорского вели-чества». За цим законом загарбання України Росією значно посилювалась.
1726 р. Розпорядження Синоду про заборону дру-кувати ті книжки, що раніше не друкувалися Санкт-Петербурзькою або Московською си-нодальною друкарнею.
1726 р. Москва дає дозвіл Київсько-Печерській лаврі на друк «Акафіста Св. Варварі» за умови, що б він був перекладений на великороську мову.
1728 р. Так звані «Решительные пункты» застерігали новообраного гетьмана Д.Апостола, аби він управляв Україною через Генеральну війсь-кову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента.
1729 р. Наказ Петра І про перепис на Україні держав-них постанов і розпоряджень з української мови на російську.
1734 р. Цариця Анна наказувала губернаторові України князю А.Шаховському вживати всіх заходів, щоб женити москвинів в Україні з українками.
1734-1740 pp. Друге скасування гетьманства й утворення Гетьманського Уряду під керівництвом мо-сковського намісника.
1735 p. Придушення московськими військами анти-польського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.
1735 р. Імператорським указом київському митро-политу «доручено» вилучити старопечатні книги і пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.
1736 р. Правителем України Москва призначила кн. Барятинського. Його першими кроками стали арешти міської управи Києва та вивіз архіву до Петербурга бо «з часом кияни забудуть зміст і, не маючи грамот під рукою, не змо-жуть посилатись на свої вольності».
1735-1739 pp. Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьман-щині 1,5 млн.рублів - в 10 разів більше за її річний бюджет.
1737 р. Московський міністр Б.Волинський звітував цариці Анні «До мого приїзду в Україну я ні-коли не припускав, що вона так спльондро-вана, що так багато люду померло. Наша ар-мія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Багато землі не засіяно, бо нема кому і чим. А треба ще стягнути з них 30 тисяч мір борошна та сіна». 1738 р. Заборона українцям продавати до Європи коней. Тільки до Москви. 1740 р. Заборона українцям продавати до Європи хутра. Тільки до Москви. 1740 р. Московські агенти викрали в Гамбурзі небі-жа Гетьмана Мазепи Андрія Войнаровсь-кого та вбили його.
1740 р. Російською імператрицею Анною Іоанівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадження російської мови в діловодстві на території України. Пе-реписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою.
1743 р. Московщина забрала з українських храмів старі українські церковні книжки та попалила їх.
1748 р. Наказ Московського Синоду, Київському митрополитові Самуїлу Милославському, щоб в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання вести російською мовою. В результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1749 р. Заборона українцям продавати в Європу кожухи, вовну, овець. Тільки до Москви.
1750 р. Придушення московськими військами анти-польського повстання гайдамаків на окупо-ваній Польщею Правобережній Руси-Україні.
1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1752 р. На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Новосербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни муси-ли покинуги свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Новосербії.
1752 р. Із 100 тисяч вільних козацьких господарств залишилося лише 2959, всі інші були відібра-ні, та передані присланим московитам. 1753 р. Прислали з Московії 40 тисяч селян і роздали їм задарма землі над Дністром, які були відіб-рані від українців.
1753 р. Царський указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.
1754 р. Цариця Єлизавета видала наказ про те щоб, Гетьман повідомляв Москву про стан українського державного скарбу.
1755, 1766, 1775, 1786 pp. Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом дру-гої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізова-на. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була на-друкована лише одна книжка, у 1848 -3, у 1849 - 2, у 1850 - 1, у 1851 - 2, у 1856 - 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.
1755 р. Московський Синод наказав Києво-Печерській лаврі перероблювати по-московськи «Четы-Мины» Св. Д.Ростовського та Києво-Печерський Патерик.
1759 р. Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
1760 р. Царський указ про обмеження вільних пере-ходів селян.
1762 р. Катерина ІІ закликала європейців оселю-ватися в південній Україні.
1762-1763 pp. Московська цариця Катерина II, видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молда-вани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобо-в'язані були безкоштовно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. «Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили? На козацьку кров? (М.Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, «Січ», 1991, стор.70).
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.
1763 р. Указом Сенату створено «Коммисию по сло-бодским полкам» на чолі з гвардії секунд-майором Є.Щербиніним. Комісія мала підго-тувати цілковиту ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині.
10.11.1764 р. Остаточно ліквідувавши на Україні інститут гетаманства Катерина II надає призначеному генерал-губернатору П.Рум'янцеву «секретну інструкцію» щодо управління краєм, щоб місцеві жителі «обрусіли і перестали дивити-ся мов вовки у ліс».
1764 р. Інструкція Катерини II князю О.Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фін-ляндії та Смоленщини. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли?»
1764 р. Скасування Катериною II українського геть-манства, а з ним - ліквідація українських нав-чально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. Скасування української держави Гетьманщини.
1765 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
17.02.1765 р. Катерина II наказує: «Із малоросійських єпархій та з монастирів у Великоросію без указу Св. Синоду і без нагальної потреби не випускати і в великоросійські єпархії не приймати».
1766 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в москов-ській друкарні друкуються та апробовані Си-нодом.
20.07.1767 р. Катерина II ліквідовує слобідське козацтво. Більшість заможних козаків переводились в гусари, а решту - в селянський стан. Замість полкових запроваджувались губернські кан-целярії та створено Слобідсько-Українську губернію.
10.04.1768 р. Катерина II своїм указом ліквідовує в Україні монастирські землеволодіння, а на утримання монастирів надає «милостивий штат».
1768 p. Придушення московськими військами анти-польського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою «Коліївщина», після під-ступного і зрадницького захоплення їх моска-лями. Москаль полковник Гур'єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з'я-вився до повстанців з полком донських коза-ків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, запевняв у єдности дій, влаштував веселу пиятику, а те-мної ночі з шостого на сьоме липня підступ-но перев'язав у своєму наметі старшину і за-хопив у табірі 900 повстанців. Москалі та ля-хи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували. Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.
1768 р. Св. Синод наказує київському митрополиту С.Миславському, щоб в книжках, що їх дру-кує Лавра, в порівнянні з московськими «ні-якої різниці і прибавок? не було».
1769 р. Синод Російської Православної церкви забо-ронив Києво-Печерській лаврі друкувати бук-варі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
1769 р. Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».
1772 р. Дипломат Бакунін розробив план заселення кримських степів українцями, на обжиті ни-ми місця переселити росіян із центральної Росії, а татар «вон из Крыма». Активну участь у цьому процесі брав відомий полко-водець А.Суворов, що за короткий час із пів-дня сучасної України виселив 32 тис. душ чо-ловічої статі.
1775 р. Підступний напад московських військ на За-порізьку Січ і зруйнування її після виріша-льної допомоги запорожців москалям у мо-сковсько-турецькій війні.
1775 р. Заборона українцям продавати в Європу сіль іт.д і т.д.. Все це Україна мусила везти до Московщини, де воно купувалося за півціни, а потім вивозилося московитами до Європи.
1768-74 pp. Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип'ятирічне ув'язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського.
1775 р Травень. Рада «при височайшему Дворі» постанови-ла: «истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства» ?Близько 40 полків зага-льною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна час-тина козаків перебувала далеко від коша ?(М.Киценко, стор.64). Скасування міської автономії за Магдебурзьким правом по Ли-товському статуту. 1776 р. Московщина відібрала у 25 тисяч заможних козаків землю (перше розкоркуленя) і розда-ла московитам.
1777 р. Після смерти 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського компози-тора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар.1745 р у Слухо-ві) московська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.
1780 - 1783 pp. Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска-сували рабство; 1780 р. була відмінена пан-щина в Австрійській імперії).
1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської Академії, що збиралася понад 150 років і бу-ла однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1781 р. Царським маніфестом знищено решток коза-цького самоврядування на Лівобережжі та введеня суто московської системи: намісни-цтва.
1781 р. В Україну прислали 50 тисяч московитів, які отримали безкоштовно землю.
1783 р Запровадження загальномосковської системи управління в Україні.
1782 р. Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої бу-ло запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах ім-перії.
1783 р. Закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянсь-кій Академії на російську мову.
1784 р. За розпорядженням Синоду київський митро-полит С.Миславський наказав, аби в усіх цер-квах дяки та священники читали молитви та правили службу Божу «голосом свойствен-нымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменчилася удвічі, серед них українських не було жодної.
1784 р. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звіль-няти з роботи учителів Києво-Могилянської Академії за відхід від російської мови.
1785 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.
1786 р. Синод знову наказує митрополитові Київсь-кому контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не бу-ло, а в Києво-Могилянській Академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1787 р. Московський губернатор в Україні Г.Потьом-кін доповідав Катерині ІІ «Наша армія заби-рає свавільно у тутешніх людей зерно, худо-бу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б'ють нещадно, часом смертельно».
1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спот-ворена польською.
1793 р. Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру, або в інші губернії.
1797 р. В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.
1797 р. Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи «кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката», яких москалі погнали на завоювання Персії.
18 ст. Московщина вивезла до себе всі найліпші ткальні разом з майстрами, і з їхньою до-помогою розбудувала в Московській, Кос-тромській, Владимирських губерніях ткацьку промисловість.
Закрили Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини, де заснували там потім «Строгановскоє учили-ще живописи».
Великі порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інш. вивезено разом з майстрами до Московщини, при цьому все зруйнувавши в Україні.
1800 р. Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.
1804 р. Було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.
1806 р. Був ув'язнений та таємно вбитий у в'язниці геніальний український композитор А.Ведель.
1807 р. Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-укра-ински с учениками; да мы, то-есть новопри-бывшие из семинарии учителя, по распоряже-нию начальства сломили их и приучили гово-рить по-русски» («Слово Просвіти», 1998, ч.З, стор. 10).
1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.
1811 р. Закриття Києво-Могилянської Академії.
1812 р. Пообіцявши козакам повернути самовряду-вання, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечу-вали своїм коштом два роки. Але після пере-моги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підне-вільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).
1819-1829 pp. На початку 19 ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відпові-дають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївсь-кого повстання (1819) до суду було віддано 363 чоловіка, з яких 273 засуджено до смерт-ної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 чоло-вік. Центр Шебелинського повстання (Слобо-жанщина, 1829) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосову-ють артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.
1824 р. Міністр освіти А.Шишков видав розпорядже-ння: «Воспітаніє народнеє по всєй імперії, не-смотря на разность вер і язиков, должно бить чісто «русское»». «Цензурний режим в отно-шеніі малоросійськой пісмєнності» зобов'язу-вав: «Подвергать запрету всякое малоросійс-коє слово как по существу вредное і опасное для государственного єдінства» (ж.»Україна», ч.26, 27, 1993 p.).
1830 p. Під час польського повстання москалі звер-нулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання приду-шили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повер-нення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського пов-стання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед моско-витів.
1830-1835 pp. Жорстоке придушення москалями руху украї-нців Поділля, Київщини та Бессарабії на чолі з Ус. Кармалюком проти московської кріпа-цької системи. Підступне вбивство українсь-кого народного героя 22 жовтня 1835р.
1832 р. Губернатор України А.Лєвашов наказав ви-рубати великий 200-річний липовий гай, що його насадив митрополит П.Могила, а також тополі, що прикрашали вулиці Києва, без нія-кої на те потреби.(В 1863 кияни знову його засадили). Наступник А.Лєвашова М.Анєн-ков наказав вирубати природний гай на київ-ських горах знову.
1833 p. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турець-кою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народа-ми. На центральних площах запалали багаття. «?В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів? Ці варвари - моско-вити..,» (Максиміліан Волошин).
1834 р. Заснування Київського університету з метою «русифікації юго-западного края».
1839 p. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Право-бережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано мо-сковських «батюшок», чиновників-наглядачів в рясах.
1842 р. Київ почав відбудовувати свою найстарішу, ще Володимира Великого, Десятинну церк-ву. По рішенню Петербурської академії мис-тецтв були знищенні всі залишки цієї церкви, серед них безцінні для науки написи, фрески, прикраси.(Не надо увлекаться южнорусской стариной). 1846 р. Московщина зрівняла з землею залишки руїн церкви св. Ірини, хоч Київ поставив огорожу навколо руїн церкви св. Ірини, як пам'ятник першого сторіччя християнства на Русі з ціл-лю відбудувати в майбутньому. 1847 р. Московщина позабирала з книгарень в Украї-ні все друковане українською мовою і по-палила. 1847 р. Імперський міністр граф А.Орлов у своєму звіті цареві радив покарати Т.Шевченко
як найтяжче, бо він може стати батьком української незалежної держави.
1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українсь-кими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
4.07.1847 р. В розпорядженні полтавського губернатора зазначається: «Государь император высоча-йше повелеть соизволил напечатанные сочи-нения: Шевченки - «Кобзарь», Кулиша - «Повесть об украинском народе» «Украйна» й «Михайло Чернышенко», Костомарова - «Украинские баллады» и «Ветка» - запретить и изъять из продажи, об исполнении чего и последовало ко мне предписание г. министра внутренних дел от 19 минувшего июня».
1847-1857 pp. Десятирічна солдатська каторга із «заборо-ною малювати і писати» геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка. А ось що писав про Тараса Шевченка «революцій-ний демократ», «нєістовий» В.Бєлінській в грудні 1847 р.: «Здравий смисл в Шевченкє должен відєть осла, дурака і подлеца,? Етот хохлацкій радікал напісал два пасквіля - одін на государя імператора, другой - на государи-ню імпєратріцу?». Москаль - завжди мос-каль, і дуже важко побачити різницю між «революційним демократом», знавіснілим шовіністом і лісовим дикуном.
1853 р. Спотворено видання «Літопису» Граб'янки.
1853 р. Міністр народної освіти виніс сувору догану цензору, який дозволив надрукувати у газеті «Чернигивские губернские ведомости» добір-ку українських історичних прислів‘їв та при-казок, бо це, мовляв, може послужитися роз-палюванню ворожнечі між великоросами і малоросами.
1862 р. Закриття українських безкоштовних неділь-них шкіл для навчання дорослих, організова-них українською інтелігенцією. За «україно-фільську діяльність» на сім років москалі ви-селяють з Руси-України до Архангельська і Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-попу-лярного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валу-єва про заборону видавати підручники, літе-ратуру для народного читання та книжки ре-лігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року за-боронено ввіз і поширення в російській імпе-рії львівської газети «Мета».
Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валу-єва про заборону української мови (16 липня 1863):
«Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малорусь-кої літератури. Приводом до цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзна-чилися більш чи менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питан-ня про малоруську літературу набуло іншого характеру, внаслідок обставин чисто політич-них, що не мають ніякого відношення до ін-тересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер при-хильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з тих, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотно-сті і освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т.д. В числі подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилась слідча справа в особливій комісії. В С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.Петер-бургський цензурний комітет. Не мало таких же книг буде представлено і в Київський цен-зурний комітет. Цей останній відчуває деякі утруднення з розглядом згаданих видань че-рез такі обставини: навчання в усіх без винят-ку училищах проводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про ко-ристь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв‘язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшіс-тю малоросіян з обуренням, яке часто висло-влюється в пресі. Вони досить грунтовно до-водять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж росій-ська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер ство-рювана для них деякими малоросами, і особ-ливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається дове-сти протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратиських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії. Беручи до ува-ги, з одного боку, теперішнє тривожне стано-вище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місце-вих наріччях не дістало ще достатнього роз-в‘язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до полагодження з міністром народної освіти, оберпрокурором св. синода і шефом жандар-мів щодо друкування книг малоруською мо-вою, дати по цензурному відомству розпо-рядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для почат-кового читання народу, припинити? Це роз-порядження було передано на височайше го-сударя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схва-лення». (Хрестоматія з історії України. - К., 1993. - С. 141-142.)
1863 р. Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети «Мета».
«? всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов'янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер ро-бить Петербургський уряд та Великоруське общество? Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пош-ті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заго-ворите зі знакомим або зі сім'єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об'являють? 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці?, п'яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, авідповідать їм не можна, бо цензура нічого не пустить? За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не да-дуть вам ніколи служби? Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Гол-ландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?? 3 на-шого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва?» (Українець. З України. «Слово». - 1863р., 4.85. Цитовано за В.Лизанчуком, с.95-97). Цей лист аноніма зі Східної Украї-ни, цей крик душі краще за всі наукові теорії свідчить, що москалі ще в 19 ст. залишалися дикунами, що у своєму розвитку вони відста-ли на тисячоліття.
1864 р. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.
1864 р. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
1869, 1886 pp. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України «в десяти Юго-Запад-ных губерниях лицам русского происхожде-ния, исключая, однако, местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию?».
1870 p. Вказівка міністра освіти Московії Д.Толстого про те, що «?кінцевою метою освіти всіх іно-родців, що проживають в межах нашої віт-чизни, має бути обрусіння». Отже, українців відносили до «інородців». В умовах постійно-го протиукраїнського терору багато талано-витих українців (зокрема, М.Гоголь, В.Коро-ленко, А.Чехов, П.Чайковський) змушені бу-ли своєю творчістю збагачувати чужу культу-ру. Інших московити приписали собі (мате-матик М.Остроградський, маляр І.Рєпін та багато інших), як і нашу історичну та куль-турну спадщину.
1874 р. Москалі видали новий статут про початкові народні школи, у якому підтверджено, що навчання має проводитись лише московським наріччям.
1876 р. Таємний (Емський) указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких кни-жок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких «не допу-скати жодних відхилень від загальновизнано-го російського правопису». Заборонялися та-кож сценічні вистави, спів, читання та друку-вання текстів до неї українською мовою. Емський указ, як і чимало інших, був таєм-ним. Очевидно, відали обрусителі що тво-рять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів «з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого - таємністю громадя-ни позбавлялися можливості оскаржень» (С. Шелухин).
1876 р. Москвофіли Галичини привітали указ року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москво-фільську газету «Слово» - «для протиставлен-ня в Галичині українофільському напрямку ідей». (В. Міяковський). Москвофілів вико-ристовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М. Здзє-ховський закликав «порозумітися з українця-ми-русофілами для того, щоб задушити укра-їнський дух, який не дає спокою галицьким полякам».
«Госуд. імп. в 18/30 день минулого травня ви-сочайше наказав:
1) Не допускати ввозу в межі імперії без ок-ремого на те дозволу Головн. упр. яких би то не було книг і брошур, що видаються за кор-доном на малоруському наріччі.
2) Друкування і видання в Імперії оригіналь-них творів і перекладів на тому ж наріччі за-боронити, за винятком тільки: а) історич-них документів і пам'яток і б) творів красного письменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам'яток безумовно додержувати правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопи-су і щоб дозвіл на друкування творів красно-го письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головн. управл.
3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот.
4) Припинити видання газети «Киевский Телеграф». Про цю височайшу волю пропо-ную Головн. упр. до належного виконання.» (Історія України: Документи. Матеріали. Посібник /Уклад., комент. В.Ю.Короля? -С.212-213)
1876 р. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це «загальне правило» діяло і за прав-ління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інте-лігенції, а в Україну направлено стільки ж москвинів.
1876-1880 pp. Українських учених та педагогів М.Драгома-нова, П.Житецького та багатьох інших звіль-нили з роботи за наукові праці з українознав-ства, а П.Лободоцького - лише за переклад одного речення з Євангелія українською мо-вою. «Немедленно вислать із края Драгома-нова і Чубінского, как нєісправних і положі-тельно врєдних в крає агітаторов? с воспрє-щенієм в'єзда в Южн.губ. і століци, под сєк-рєтноє наблюдєніє».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українсь-кою мовою.
М.Костомаров у статті «Малорусское слово (Вестник Европы, 1881. - №1)» писав, що із забороною церковних проповідей українсь-кою мовою «скрізь між малоросами поширю-ється у відчужені до церкви? якесь вороже ставлення до духовенства». Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.
1881 р. Закон про дозвіл на друк словників українсь-кою мовою, але російським правописом, а по-становка українських вистав залежить від місцевого начальства.
1881 р. Міністр М.Ігнатьєв погрожував смертною ка-рою своїм урядовцям за «малєйшеє отступ-лєниє от указа 1876 года». 1882 р. Московський уряд наказав цензорам не да-вати дозволу на друкування книжок укра-їнською мовою, а особливо дитячих. 1883 р. Заборона київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українсь-кою мовою.
театральних вввии
1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.
1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку грама-тику тієї мови, яка приречена на небуття.
1888 р. Указ Олександра III «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
1888 р. Указ Олександра ІІІ про заборону проводити хрещення українськими іменами.
1889 р. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім українсь-кої.
1890 р. «Московские ведомости» писали: « Ми, Мо-сквини, і наша Московія створили велику Ро-сійську імперію. На нас, москвинах вона сто-яла і стояти буде доти, доки уряд даватиме першість Московщині і москвинам у всьому й усюди, доки буде розбудовуватися проми-словість лише в Московщині і не буде дозво-лятися її розбудовування на немосковських землях».
1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українсь-ких літературних перекладів з російської мови.
1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.
1895 p. Головне управління у справах друку заборо-нило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, «? хотя бы по сущест-ву содержания и представлялись благонаме-ренными». Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: «Написано очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. - Воспретить». На українській граматиці, на-писаній московською мовою, цензор написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать». (В.Лизанчук,стор.105).
Відомо, що в Росії законів ніколи не дотри-мувались у повному обсязі. Що ж до забо-рони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим «віль-но міг переходити і на практиці постійно пе-ходив указані правилами рамки» (П. Стеб-ницький).
1896 р. Б.Грінченко в одному із часописів писав: «Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні загадки, українську історію викинено з читанок шкільних? А замість історії вкраїнської скрізь історія мо-сковська викладається так, мов би вона нашо-му чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлови, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подви-ги»рабської вірности».(В.Лизанчук,стор.107).
1900 p. - і наступні роки цензурою виключаються такі слова як «козак», «москаль», «Україна», «укра-їнський», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які ма-ють український національно-символічний зміст.
1903 p. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві.
19 ст. Московський уряд та банкіри Рябушинський, Путілов, Авдаков, Плотніков, домовившись з французькими банкірами, створили господа-рчу кризу в Україні. Московський уряд про-вів грошову реформу і пограбував українців на 75%. Засновник Харківського банку, укра-їнський патріот П.Алчевський застрелився.
Початок 20-ст. 90% всього експорту пшениці з Російської імперії вирощувалось в Україні.
1901 р. Підчас ремонту порталу Успенського собору Києво-Печерської Лаври, за рекомендацією Московської академії мистецтв, були зни-щенні всі «нежелательные следы латинского влияния», а це фрески, образи засновників, київських князів, полковників, гетьманів, за-малювали стародавній роспис, знищили висо-кої мистецької вартості барокковий іконостас і т.д. 1905 р. Кабінет Міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про відміну заборони української мови, визнача-ючи це несвоєчасним. 1905 р. Під упливом революції 1905 року, був скасо-ваний закон 1876 року, (Емський Указ), але прем'єр П.Столипін відразу звернувся з протестом до царя; «Наш уряд, починаючи з 17 століття, послідовно і постійно боровся проти українського руху. Тому, з позиції наших імперських вимог, є вкрай небажаним теперішнє полегшення цензури на українське друковане видання».
1905-1912 pp. Міністерство освіти Московії (Куратор ос-віти П.Зілов) закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за нама-гання вводити у викладання українознавчу тематику.
1905 р. Студенти Київського університету подали пе-тицію з вимовою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання. У відповідь ректор заявив, що університет - це «загальнодержавна інсти-туція» і в його стінах не може бути жодної мови, окрім російської.
1906 - 1907 рр. Закриття «Просвіт» в Одесі та Миколаєві.
1907 р. Закриття царським урядом української пе-ріодичної преси, репресії проти діячів укра-їнської культури. Конфіскація та знищення української літератури.
1908 p. Указом Сенату Російської імперії українсь-комовна культура і освітня діяльність оголо-шена шкідливою, бо «може викликати на-слідки, що загрожують спокоєві і безпеці» Росії.
1908 р. Товариство московської «прогресивної інте-легенції» «Лига Просвєщєния» на своєму з'їзді ухвалила більшістю голосів протест проти запровадження української мови в початкових школах в Україні.
1910 р. Уряд П.Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до «іновєрцев» і забо-ронив будь-які українські організації. Боро-тьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської держав-ности, вважав Столипін.
1910, 1911, 1914 pp. Закриття колоніальною владою «Просві-ти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ). 1913 р. За попередні 30-40 років інвестиції в україн-ську промисловість давали в середньому 23%-57% щорічно, тоді як в Московії 10-12%, а в Європі 5-6%, але все це вивозилось до Московії. Так державний бюджет Моско-вії в 1885 році був 765 млн.руб., то в 1913 році вже 3240 млн.руб.(українська частка була 1800млн.руб).
1914 р. Указ московського царя Ніколая II про забо-рону української преси.
1914 p. Заборона московською владою святкування на окупованій Московією частині Руси-України 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.
1914 p. Заборона друкування книг, га-зет, журналів українською мовою в окупованій російською армією Галичині і на Буковині, розгром товариства «Просвіта», гоніння на Українсь-ку Церкву. Губернатор Галичини Бобринсь-кий заявляв: «Східна Галичина і Лемківщина - невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських началах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки». Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито. Звільни-ли тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів «Просвіти», Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб. Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т.Шевченка - і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військо-ва адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німець-ких, польських, єврейських інституцій. Воі-стину дивна, на перший погляд, російська любов до України! А річ у тому, що «Укра-їнський рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом», як писала газета «Киевлянинъ» у 1914 році. 1914 р. ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Богговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа 1914 р.: !
1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно велкороссов.
3. Всякого учителя, проявляющего склон-ность к украинскому, немедленно устранять.
4. Составить правдивую историю малорус-ского народа, в которой разъяснить, что «Украина» - это «окраина» государства в былые времена.
5. Установить обязательные экскурсии уча-щихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
6. Совершенно не допускать общеобразова-тельных курсов для учащихся на украинском языке.
7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исклю-чительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюда-телей за школами назначать исключительно из великороссов.
8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключитель-но великороссов, удаляя других. Учебный пе-рсонал должен быть исключительно из вели-короссов. За семинарии нужно взяться и ис-коренить гнездящийся в них дух украинства.
9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатери-нославе и т.д. с целью борьбы против укра-инцев. В газетах доказывать тождество вели-короссов с украинцами и объяснить, что ма-лорусский язык образовался путем полониза-ции в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударствен-ного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
10. Всеми способами искоренять употребле-ния названия «украина», «украинский».
11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из се-льских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.
12. Вообще не допускать на разные должно-сти людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосно-вение с украинским элементом. (Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації? -C.241-242.)
1915р. Зайнявши Галичину, московити палили українські бібліотеки та вивозили українські архіви.
1915 р. Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупани, як справжні ординці, вивозили з України мис-тецькі та культурні цінності, виганяли укра-їнців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу, перетво-рювали Україну на випалену землю.
1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.

1917 р. Одна квадратна верста української землі давала в Московську казну 1023руб.49коп, така ж сама верста в Московії давала 451руб.63коп.
1917 р., 7 листопада Внаслідок контрреволюційного пере-вороту до влади в Московській імперії прий-шли більшовики. Початок Геноциду (плано-мірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної московської окупації за-гинуло понад 30 мільйонів наших співвітчиз-ників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московитами. За 70 років більшовизму кількість українців в Ру-си-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п'ять разів. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Руси-Україні по-трібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, в цілому, особливо в період між 1917-1953 pp.
1917р., грудень Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеу-країнському з'їзді Рад у Києві, більшовики, агенти Москви в Руси-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують «Українську рес-публіку Рад» та створюють «уряд» України, більшість в якому складали не українці і який опирався на інтервентів. (З понад 3000 делегатів 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не пого-дилися з рішеннями з'їзду й перебралися з Харкова).
Москалям треба було «возвратіть Украіну Россії. Без України нет Россії. Без украінс-кого угля, железа, руди, хлеба, солі. Чорного моря Россія существовать не может: она задохньотся, а с ней і советская власть, і ми с вамі», - повчав Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати укра-їнців, грабувати Україну та насаджувати оку-паційний устрій під виглядом «совєтсткой власті». До Першої світової війни Україна займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909-1913 pp. становила 98 %; у 1913 p. Україна видобувала кам'яного вугілля 25,3 млн. тон, а Московія - 3,8 млн. тон; залізної руди - 7 млн. тон, а Московія - 2,2 млн. тон. (В.Кубійович. Цитовано за В.Лизанчуком, с.164).
На теренах Руси-України, куди під вивіскою «українського радянського уряду» увірвалися москалі, установлюється жорстокий терор, закриваються українські школи та культурно-освітні установи, знищуються свідомі українці.
1917-1960рр. В Україну переселилося понад 6 мільонів московитів. Після 1917 року група московських утікачів-професорів на чолі з проф. Петром Савицьким, боячись втрати імперії в Європі, почали закладати ідеологічно-правові основи свого панування в Сибіру.
Вони обгрунтували теорію, що Московщина є цілковито природньою історичною спадко-ємницею політичного та ідейного капіталу Чингіс-хана. Їхній клич був:
«Москвини, обличчям до Азії».
Квітень 1918р. Сталін надсилає В.Затонському записку-вказівку, в якій визнає, що Ростов і Таганрог є українськими містами, а також те, що біль-шовицький «український уряд» -то лише «гра на публіку»: «Я рішуче протестую проти Ва-шої політики втягування Донської области у війну з Німеччиною? Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов'язаний за-лишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов'язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру.» (С.Королівський, Укр. іст. журн. № 5, 1963).
«1-й - учредительный - съезд КП(б) Украины состоялся 5 -12 июля 1918 года в Большом театре в Москве и все руководящие «украин-ские» коммунисты были привезены в Украи-ну В ОБОЗЕ КРАСНОЙ АРМИИ, причем по-давляющее большинство из них были даже не марионетки-малороссы, а чисто московс-кие люди, либо «интернационалисты». (Коваленко В. Сосед с камнем за пазухой: В каких случаях национальное меньшинство становится пятой колонной? // «Дружба народов», М., 1995, ч. 10, С. 161-172,)
1918 р. Знаючи, що М.Грушевський має багато істо-ричних документів, москвини розстріляли з гармат його будинок і спалили те зібрання. 1918 р. У Маріїнському парку Києва московськими військами під командуванням Муравйова було розстріляно 200 учнів(дітей) гімназій і училищ лише за те, що вони значились у списках українських юнацьких організацій.
7.01.1918 р. Наступ більшовицьких військ під проводом В.Антонова-Овсієнка на Лівобережжя та Південну Україну.
19.01.1918 р. Війська Муравйова захопили Полтаву. Зміст висланої до Москви телеграми: «Я наказав винищити захисників місцевої буржуазії?».
1918р. лютий-березень Виконуючи вказівки В.Леніна щодо відправлення на Північ хліба так звані «про-довольчі загони» вивезли із Херсонської гу-бернії до Росії 1090 вагонів хліба.
1918 р. 28.02. Спеціальна урядова постанова забороняла викладання релігії в школах, хоча дозволя-лось її вивчати приватне.
1918 р.17-22.10. У Москві відбувся II з‘їзд КП(б)У, який наголосив об‘єднання України з Росією. Від імені політбюро ЦК РКП(б) Л.Камєнєв заявив на цьому з‘їзді, що у Фінляндії, Поль-щі та Україні «гасло самовизначення націй перетворилось на зброю контрреволюції».
1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями - київсь-кими гімназистами та студентами, що під Кругами стали на захист своєї Вітчизни Руси-України. Майже всі юнаки полягли герой-ською смертю на полі бою, або були захоп-лені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України?», а за ним усі при-речені на смерть.
1918 р. Більшовик Зінов'єв заявляє, що «?соціал-демократія - крило фашизму», і оприлюднює більшовицькі плани знищення 10 млн. чоловік. Плани щодо нищення, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.
1918 р., 26 січня Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка?
«?Влада в Києві встановлена при допомозі багнетів і передана советам України» (теле-грама Леніну від командувача московсько-більшовицькими військами Муравйова, ко-лишнього жандармського полковника царсь-кої армії, 9 лютого). Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові украї-нського народу Муравйову «за братську до-помогу Україні»: «? Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов'я-зок».
Як виконувався «революційний обов'язок» і в чому він полягав, пізніше розповів В.Затонсь-кий, член окупаційної більшовицької адмі-ністрації («уряду») України в той час. «? ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлю-ру й разом з тим все українське» (дякуємо за відвертість, товаришу Затонський)? Розстрілювали всіх українців підряд неза-лежно від того, підтримували вони Ц.Р. чи були її противниками). Але об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював - от хто фактично збудував Радянську Україну (В.Затонський, «Національна проблема на Україні». Цитовано за М.Береславським «Хто і як встановлював совєтську власть на Україні», Львів, 1992 р., с.12).
Яке будувало, таке й збудувало. «Будівниц-тво» Рад. України розпочалося з розстрілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення. А ось свідчення оче-видця тих подій в Україні письменника В.Ко-роленка, який мешкав тоді у Полтаві. 6 бере-зня 1918 р. він записав у щоденнку: «?Убий-ства, грабежи? Большевик - это наглый «на-чальник», повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстре-ливающий без суда и формальностей?». 30 березня: «? Большевики обстреливают город. Зачем? В этом - весь большевизм. Все не большевистское - враги. Весь остальной на-род для них - ничто?». 13 травня 1919 р.: ««Комуния» встречает всюду ненависть. 13 квітня 1920 р.: «? если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положении, - то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам». 25 травня 1921 р.:»? Коммунизм лицемерен до мозга костей? Ясно, что дальше так идти неможно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунис-ты и Красная Армия? (як показав хід історії, не більше 16 років). Мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь? (І справ-ді значно страшніше було попереду). Ему (москалеві) нужно еще учиться, а не учить других?».
1918-1920 pp. Масові розстріли військово-полонених. Початок виселення українців у створенні місця масового ув'язнення, концтабори і винищення населення. Концтабори були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК- від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув'язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволених та заможних верств (головним чином «куркулів»), а згодомусіх інших. «? необхідно звільнити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах» (Декреты Сов. власти, т.З, М., 1964 р., с. 291). «Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси», зая-вив у вересні 1918 р. М.Криленко, який пізніше став прокурором та Міністром юстиції Москвинсько-більшовицької імперії. «Нещад-не придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу. Смерть їм!» - істерично верещав В.Ленін у серпні 1918 р. (ПЗТ, т.38, с.38-40).
1918-1921 pp. «За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйну-вали багато будинків, але також знищили без-цінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо.
Вже по кількох годинах перебування кому-ністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, 'валту-вання жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило закінчувались розстрілами. «Чрезвичайка» насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищу-ючи все. Ці дикі оргії викликали опір селян-ства.
Тож каральні загони «Червоної (очевидно, від крови жертв) Армії» винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешкан-ців? засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову (Р.Нілостністський. Криваве сп'яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн.Ю.Борця)? У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: «Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося?» І цей наказ виконували з букваль-ною її точністю? У Миколаєві з наказу чекіс-та Богбендера живих людей замуровували у кам'яних стінах ?Часто практикувалось зди-рання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та нав-коло кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб засто-совувався у Харківській надзвичайці? (Н.Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П.Пересвета «Враги». Москва, 1993).
1919 р. Після завоювання України більшовиками - національне знищення свідомої частини насе-лення та заборона всіх українських літератур-них, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень - багато тисяч.
1919 р. лютий Голова уряду Української Радянської респуб-ліки інтернаціоналіст Х.Раковський заявив, що визнання української мови як державної було б «реакційним» заходом, від якого ви-грали б лише «куркулі» та «націоналістична інтелігенція».
1919 р. березень Під тиском більшовицької Росії приймаєть-ся Конституція Радянської України і спеціа-льно наголошується: «Українська Соціалі-стична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу Єди-ної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення».
11.02.1919 р. В.Ленін дає вказівку реквізувати (без від-шкодування) в українських селян хліб - понад норму споживання. Наслідком такої політики протягом квітня-липня вибухнуло коло 300 селянських повстань.
1917-1959рр. Загальні людські втрати в СРСР перевищили 110млн.осіб. З них 66млн.700 тисяч було страчено в мирний час.
1919-1921 pp. Кожна інтервенція москальських окупантів супроводжується негайним тотальним погра-буванням Руси-України. 17 лютого 1919 p. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цук-ру, солі та вугілля з України. В першій поло-вині 1919 p. планувалося вивезти 50 млн. Пу-дів хліба. «Якщо не підвезете до 1.VI - ми пропадемо всі», писав Ленін О.Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. перед-бачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. - 160 млн. Апетити зростають. Звертаючись до командувача окупаційними військами в Україні М.Фрунзе головний кат Ленін писав 18 травня 1921 р.: «Тепер голов-не питання всієї Радянської влади, питання життя й смерти для нас - зібрати з України 200-300 мільйонів пудів». Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких оку-пантів в 1918р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скі-льки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!
1919 р. 13 червня денікінці вбивають голову Кубан-ської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада - священника І.Калабухова. Обид-ва були українськими патріотами й домагали-ся створення фронту спільної боротьби коза-ків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більшою, ніж до більшовиків.
1919 р. (травень-серпень). Захоплення Києва та окупація України денікінцями.
1918 р. Був убитий художник О.Мурашко.

1919 р. Був убитий професор М.Плевака. 1920 р. Призначений з Москви директор всіх Київсь-ких гаїв Д.Сєлєзньов наказав вирубати парк П.Могили знову. 1920 р. Був убитий міністр УНР І.Стешенко. 1920 р. Був убитий представник одного із славетних українських родів Л.Симиренко, який напи-ав велику працю про українське садівництво. Московський рільничій інститут запросив його на посаду професора, але він відмовив-ся, небажаючи працювати на Московщину. Це коштувало йому життя.
1920-1922 pp. Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. «Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушли-вим газом? і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні ста-риків» - по гвардійські вихвалявся Генріх Ягода. Український селянський рух комуніс-ти вважали небезпечнішим, ніж рух білогвар-дійців.
15.07.1920р. Спеціальна деректива Л.Троцького агітато-рам, які відправлялись в Україну із такою порадою: «?Ні на хвилинку не забувайте, що Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли стане радянською, а Петлюра буде назавжди вибитий із пам‘яті народу».
1921 р. Москвою був таємно вбитий український композитор М.Леонтович.
1921 p. Під містом Базаром (на Житомирщині) за наказом Котовського та Фріновського ко-муністи розстріляли 359 полонених українсь-ких вояків. «Коли їх поставили над довжелез-ною ямою, коли у груди їм націлились куле-мети, почувся голос комісара: «Кто хочет служить в Красной Армии, два шага впе-ред!..» Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучости? Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше-зрада. Але тут почу-вся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: «Ми служимо тільки Україні!..» А із сотень дужих грудей майже одностайно-«Ще не вмерла України?» - Аго-онь! - заво-лав оскаженілий комісар. «Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати?» (Б.Тимошенко. Другий зимовий похід. К., Фундація ім.О.Ольжича, 1995, стор.10).
1921-1922 pp. Перший, московський, за всю історію Руси-України голод, як наслідок пограбування се-лянства московськими окупантами. Хлібоза-готівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном невро-жайних москвинських губерній. Зокрема, на Запоріжжі за пропозицією голови ЦСУ Московії П.Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйона українців. «Після планово проведеного голодомору практично обезлюдніли більшість волостей і уїздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини» (Віктор Шкуратюк, 1993 р.).
1921-1922 pp. За вказівкою з Москви в Руси-Україні вини-щено біля 150тис. українців -учасників наці-онально-визвольної боротьби.
1921-1930 pp. Московські окупанти та промосковські шо-віністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та украї-нських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках. «?Зачем возрождать допетровскую епоху, зачем галь-ванізіровать украінскій язик, которий покрил-ся уже прахом», повчав у Запоріжжі москвин-ський письменник Ф.Гладков. «Признання української мови як урядової могло би озна-чати панування української буржуазії та кур-кульства», писав голова «українського уряду» Х.Раковський.
1922 р. Голова ВЧК Ф.Дзержинський дає наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі. (Віктор Шкуратюк, 1993 р.).
1922 р. Більшовицька влада ліквідувала «Просвіту» в Руси-Україні, на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий Схід) та інших українських поселеннях в Московській імперії.
1922 р. В.Ленін підписує «Декрет об изъятии церков-ных ценностей». 3 розбоєм, який після цього почався, не зрівняються і найстрашніші нава-ли монголів. Повний перелік вкраденого, ви-везеного, знищеного займе кілька сот сторі-нок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво-Печерської лаври: срібні золочені царські врата з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздоблені, обсипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий-дарунок гетьмана І.Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунти, прикрашені діамантами та іншими коштовними каміннями; більше 50-ти срібних та позолочених святих чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої художньої роботи та вартости (одна з них вагою 13 кг., оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг., визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг., оздсблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мис-тецтва, у якій було 2 кг золота та безліч кош-товного каміння? Продовжувати цей перелік можно ще на багатьох сторінках. Перед руй-нуванням Михайлівського Золотоверхого мо-настиря були зняті мозаїки 12 ст. і вивезені в Московію. Одна з кращих робіт - Дмитра Солунського - опинилась у Третяковській галереї. Взагалі москалі почали грабувати одразу, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років мон-голам там нічого було брати. Скарб старо-винних монет загальною вагою: золотих мо-нет 25 кг., а срібних талярів - 288 кг, знайде-ний в кінці 19 ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі.
Наша найдавніша книга, Остромирове Євангеліє, написане у 1056-57 pp. у Києві дяком Григорієм на замовлення посадника Остромира, знаходиться в С.-Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна). В музеї та книгоз-бірні Москви вивезені з України також: із-борник Святослава (написаний в Києві 1079 p. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім'ї Київського князя Свято-слава; Мстиславове Євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове Євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні зна-хідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації-у всіх підручниках з історії та археоло'ії) - в Ермітажі? Взагалі, всі предме-ти становлення нашої національної духовно-сти вивезені москалями з України й знаходя-ться в Москві чи С.-Петербурзі (В.Кирневич, С.Грабар, «Наше слово», №30,1996р., Варшава). Багато художніх цінностей, виве-зених з України під час Другої Світової війни в Німеччину, було повернуто не в Україну, а в Московію.
1922-1934 pp. Хвиля насильства проти неповторного і яс-кравого явища української та світової куль-тури-кобзарства. Українські національні му-зичні інструменти - кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») бала-лайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. «Бага-то кобзарів тоді пропало, - свідчив харківсь-кий кобзар Анатолій Парфиненко. - Кого ловили на базарі, кого - на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотво-рити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які викону-ють пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в ру-ки чужинців. Щоб остаточно покласти край «кобзарському націоналізму», у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в за-ключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині, багатьох вивезли до Сибіру. (П.Черемський, «Щедрик», Харків, 1994р.)
1923 р. Помосковщено український правопис.
1923 p. Щойно створений «Союз Республік» був усього лише формою існування московської імперії. З резолюції 12 з'їзду комуністів: «? Союз Республік розцінюється значною части-ною чиновників у центрі й на місцях не як со-юз рівних державних одиниць,? а як крок до ліквідації цих республік, як начало до так званого «єдино-неділимого»». З доповіді Й.Сталіна: «? у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, самий зашкарублий націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське - придушити».
З виступу М.Бухаріна: «?На Україні? склад партії не український, ? й саме тому дуже ча-сто на Україні частина наших товаришів з та-кою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму». В Україну «товаришів, які з оскаженінням боролися» з Україною, призначалися з Москви В.Лєніним, Л.Троцьким, Й.Сталіним. Ось деякі з них, всі - не українці: А.Бубнов, Ф.Сергеев (Артем) (створив Донецко-Криво-різьку «республіку», яку хотів приєднати до Московії), Е.Квірінг, Г.Пятаков («Да здравствует красный терор!»), Ш.Грузман, С.Косіор, Є.Бош («Нині національні гасла відіграють реакційну ролю, і тому ми повинні ці гасла відкинути? не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі?»), Я.Епштейн, І.Шварц, А.Іванов, В.Мещеряков, Ф.Кон, П.Кін, В.Аверін, С.Гопнер, М.Рухімович, М.Фрунзе (здійсню-вав жорстокі репресії та реквізиції в українсь-ких селах), X. Раковський, О.Шліхтер, П.Ров-нер, М.Попов, М.Хатаєвич, Д.Лебедь («Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує»), В.Молотов, Л.Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та «націоналістів»), П.Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: «Нарешті розчавлено голову націона-лістичній гадині», тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив украї-нізацію, підтримав голодомор та небачений досі геноцид українців.
1923-1924 pp. Перший політичний процес проти українсь-ких вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 ро-ків, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.
1923-1925 pp. Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населен-ням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: «Ніхто нас не запитував про ба-жання до України чи до Московщини, а су-дьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній? Ми, громадяни, просимо? о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної ма-тері-України? Хай наші діти будуть вільни-ми українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові».
Сількор П.Самоорало із села Червоного Ва-луйського повіту писав: «Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України». Москалі відповіли на це заляку-ваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: «Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України? було про-ведено мітинг, на якому зібралося тисячі лю-дей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші на-ціональні звичаї, на другий день були зааре-штовані й передані до суду? Наше 12-тисяч-не населення одноголосно ухвалило приєдна-тися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані». Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В.Ложкін, «Пам'ятки України» ч.88, 1991 р.).
Жовтень 1924 р. Таємна директива ОДПУ звертає увагу на «постійне зростання впливу» УАПЦ та стверджує, що її митрополит В.Липківський та його прибічники «давно вже відомі» як «таємні пропагандисти українського самості-йництва», що є небезпечним для «радянсько-го ладу», їх забов‘язали вжити необхідних за-ходів, серед яких мало бути «збільшення кі-лькості таємних інформаторів серед вірую-чих і вербування самих священників для та-ємної служби в ОДПУ».
1925 р. Група озброєних бандитів-чекістів схопила й розстріляла сотника станиці Гривенської В.Рябоконя, який 7 років очолював парти-занський загін, що боровся за українську Кубань.
1925 р. Компартією прийняте рішення: «У партійній роботі посилити репресії щодо автокефальної (української) церкви».
1926-1932рр. Москва знищила 28 єпископів і понад 3 тися-чі священників Української Православної церкви. 1926 р., 25 травня Московський а'ент Шмуль Шварцбард, колишній член каральних більшовицьких загонів в Україні, у Парижі застрелив Симона Петлюру.
Серпень 1926 р. Арешт митрополита УАПЦ В.Липківського та спроба усунути його з посади.
Жовтень 1927 р. На черговому Соборі УАПЦ здійснена нова спроба усунення митрополита. Підро-бивши протокол Собору, влада домоглась звільнення митрополита «у зв‘язку з похилим віком». Згодом В.Липківський був заареш-тований і в лютому 1938 р. безслідно зникає.
1927 р. Судовий процес над 10 студентами - членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 р., яка ставила за мету віднов-лення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артемен-ко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув'язнення («Київ: жертви репресій», т.1, с.11, К. 1997 р.).
1927-1931 pp. Фізична ліквідація Української автокефаль-ної церкви та її ієрархів, зокрема, митропо-литів В.Липківського та М.Борецького. Май-же всі з 10657 священників та 35 єпископів УАПЦ були арештовані, тортуровані, роз-стріляні або заслані. А тимчасом з квітня 1920 p. і до вересня 1935 p. юдейські рабини в СРСР отримували офіційну платню від со-вєтського уряду (газета «Джувіш екзамікер» за 6 вересня 1946 р.).
З 1928 по 1938 р. У сталінських в‘язницях загинуло 13 архі-єпископів і єпископів, 1150 священиків і по-над 20 тис. парафіян та членів окружних цер-ковних рад УАПЦ.
1928 р. Наступне помосковщення українського пра-вопису. 1929 р. Після скасування НЕПу Московщина вивезла до Сибіру 1200 тисяч українських заможних селян- одноосібників(куркулів).
1929 -1991 pp. Посилене заселення Руси-України моско-витами (їх чисельність зросла в 4,2 рази) і виселення українців. В 30-х роках 50 % в'язнів концтаборів та спецпоселенців Сибіру становили українці.
1929 р. Арешти визначних діячів української науки, культури й УАПЦ за приналежність до Спіл-ки Визволення України.
1929 р. Відповідно до закону Радянської України «Про культурні й природні пам‘ятки» від 16 червня 1926 р. у Києві зруйновано монастир св.Катерини, який споруджено в 1739-1741 рр.
1929-1930 pp. Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, Спілки Української Молоді. Харківський судовий процес над ни-ми («Процес СВУ»). На допиті одного із аре-штованих, Волод. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это на-ша задача. Кого не поставим - перестреляем». Одночасно в усій Руси-Україні було заареш-товано і розстріляно (більшість) або відправ-лено на довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тисяч українців, головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації до-жили одиниці.
1929-1932 pp. Друге закріпачення Москвою українських се-лян через позбавлення права власности на землю, худобу, реманент, вільного виїзду з села та загону селян до колгоспів.
1930 p. На ключові посади в українське село відправ-лено 23 тисячі «двадцятип'ятитисячників» та 23500 спеціально уповноважених, переважно московитів. «Місцева сільська влада потребує ін'єкції більшовицького заліза. Тож ми поси-лаємо вас? Викиньте свій буржуазний гума-нізм через вікно і дійте як більшовики? Ваше завдання - здобути зерно за будь-яку ціну?» (М. Хатаєвич, україноненависник).
22.01.1930 р. Газета «Пролетарська правда» стверджувала, що «знищення соціальної бази українського націоналізму - індивідуальних селянських господарств - було одним із основних завдань колективізації на Україні».
28-29.01.1930 Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідує УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М.Борецького та ін. православних діячів. На спеціальних зборах ДПУ митрополит УАПЦ М.Борецький був змушений підписати доку-мент про розпуск церкви. Митрополита від-правили до Соловецького табору, згодом пе-ревели у Ленінградську психіатричну в‘яз-ницю, де він і помирає між 1935-1936рр.
Однак протести з-за кордону призупинили це рішення. 9-12 грудня відбувся черговий Со-бор, де новим митрополитом обрано І.Павлів-ського. Уцілілим 300 парафіям дозволили відновити діяльність у рамках Української православної церкви. Останню парафію УАПЦ було зліквідовано на початку 1936 р. І.Павлівського в травні 1936 р. заарештовано і його подальша доля не відома.
1.02.1930 р. ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної пере-будови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством», що проголошувала скасу-вання усіх законів про аренду землі та най-ману працю в сільському господарстві, кон-фіскацію в «куркулів» засобів виробництва. Почалась перша хвиля «розкуркулення», що охопила 309 районів України. На 10 березня розкуркулено 61887 господарств. Всього в наслідок розкуркулення за 1928-1931 рр. кі-лькість селянських господарств скоротилася на 352 тис.
9.03.-19.04.1930 Процес Спілки Визволення України. Як учасники спілки були арештовані академік С.Єфремов, історик Й.Гермайзе, письмен-ники М.Івченко та Л.Старицька тощо. Усіх його учасників засуджено на тривалі терміни.
1932 р. Москва відкрила та пограбувала труну київ-ського князя Ярослава Мудрого.
1930-1932 pp. Жорстоке придушення селянських повстань із застосуванням бронемашин, артилерії та літаків. Масові розстріли і виселення учасників повстань та їх сімей. Антикомуністичними виступами були охоплені десятки округ. В с.Іршики Старо-Костянтинівського району селяни виступали під гаслом: «Нам такої Радянської влади не треба, це не влада, а бандити. Вона пограбувала нас і забрала все».
1930-1937 pp. Ліквідовані усі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та ін-ших землях, заселених переважно українця-ми. «Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Сою-за ССР о хлебозаготовках на Украине, Север-ном Кавказе и Западной области. 14 декабря 1932 г.: 7? .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтав-ской (Сев.Кавказ), как наиболее контррево-люционной, всех жителей, ?и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посе-вы, строения, инвентарь и скот выселяемых..) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооператив-ных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский, как более по-нятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык? срочно проверить и улучшить состав работников школ «украинизирован ных» районах. «
1931 р. У Ленінграді було видано брошюру «На великой стройке», в якій зазначалося, що на кінець 20-х років в СРСР проживало 81,195 млн. українців та 77,791 млн.росіян.
Лютий 1931 р. Арешти колишніх діячів УНР в УРСР (В.Голубович, П.Христюк, М.Шварг та ін.). Депортація М.Грушевського до Москви, а звідти до Кисловодська, де 24.11.1934 р. помер за таємничих обставин.
1932 р. З Московії в Україну було завезено 50 тисяч комуністів та 150 тисяч комсомольців.
1932-1933рр. Спланована і здійснена за підтримкою і з мовчазної згоди «світового співтовариства» акція ліквідації українського народу. Свідоме знищення московським більшовицьким ре-жимом українських селян шляхом організації голодомору. Централізоване переселення ро-сіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 відсотками світового чорнозему, умертвлено голодом 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. Голодомор був спрямований на винищення саме україн-ців, а відбувався він лише на українських ет-нічних землях як в Україні так і поза межами України. Якщо окремі области України (зо-крема Київщина) втратили чи не третину сво-го населення, то на Кубані, Придонні, Став-ропіллі та в Криму загинув кожен четвертий - п'ятий житель сіл та хуторів де проживали українці, але в тих частинах сусідніх москов-ських областей (Брянська, Воронізька, Курсь-ка), де жили москалі, смертности від голоду-вання не спостерігалося. Не помирали від голоду також у москальських селах в Україні. Здебільшого саме мешканці цих сіл були ти-ми грабарями, що закопували померлих, а часто й ще живих, українців.
Член Британської Академії і член Академії наук у Кракові проф. Норман Дейвіс пише: «Голодомор 1932-1933 pp. був побічним нас-лідком колективізації і мав подвійну мету: одним ударом придушити український націо-налізм і винищити найбільший осередок за-можного селянства.
ЖНИВА СКОРБОТИ «ЧВЕРТЬ сільського населення, чоловіки, жінки й діти, лежать мертві або конають» на «великій території, де живе десь сорок мільйонів чоловік», «немов один великий «Бельзен». «Решта населення, більшою чи меншою мірою недужа», «навіть не має сили поховати свої родини і сусідів». «(Як і в «Бельзені»), загони вгодованих полі-цаїв і партійні урядовці наглядають за жерт-вами» [1- Robert Conquest, The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivisation and the Terror Famine (London, 1986), 3. ].
У1932-1933 pp. в Україні і на прилеглих коза-цьких землях московський режим запровадив штучно створений голодомор як частину ра-дянської колективізаційної кампанії. Всі за-паси харчів були силоміць реквізовані, війсь-ковий кордон не давав змоги завезти харчі ззовні, і люди були приречені на смерть. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Загинуло близько 7 млн. людей [2- Ibid. ch. 16, «The Death Roll».]. Світ бачив не один страшний голод, під час багатьох із них становище ще більше погіршувала громадянська війна. Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за уні-кальний.
Письменник Василь Гросман згодом так зобразить дітей:
«Ви бачили коли-небудь газетні фото дітей у німецьких таборах? Вони були точнісінько такі; голови - немов важкі кулі на тонень-ких, як у лелеки, шийках? увесь скелет об-тягнений не шкірою, а немов жовтою мар-лею? А навесні вони вже взагалі не мали облич. Замість них - якісь пташині голови із дзьобами або жаб'ячі голови з тонесенькими білими вустами, а дехто скидався на рибу з роззявленим ротом? То були радянські діти, а доводили їх до смерті радянські люди» [3- Vasily Grossman, Forever Flowing (New York, 1972), цитовано в: Conquest, The Harvest of Sorrow, 286.].
Зовнішній світ не знав нічого. У США корес-пондентові газети «Нью-Йорк тайме», що в приватному колі багато розповідав про міль-йони смертей, проте нічого не опублікував, дано Пулітцерівську премію [4- S.J.Taylor, Stalin s Apologist: Walter Duranty, the New York Times' Man in Moscow (Oxford, 1990).]. В Англії Джордж Орвел нарікав, що голо-домор «залишився поза увагою більшості англійських русофілів» [5- Conquest, The Harvest of Sorrow, ch. 17, «The Record of the West». ].
Історик, що зрештою подав переконливі до-кази цього жахіття, намагався передати його незмірність. Він написав книжку на 412 сторінок, десь по 500 слів на сторінку, а по-тім заявив у передмові: «Десь двадцять зана-пащених життів припадає не те що на кожне слово, а на кожну літеру цієї книжки» [6- Ibid., «Preface», 1.].» (Норман Дейвіс Європа: Історія /Пер. з англ. П.Таращук, О.Коваленко. -К., Основи, 2000. -С.993-994.)
«У крестьян отбирали практически все зерно, в том числе и предназначенное для посева. Физически ослабленное крестьянство не могло нормально провести весеннюю посев-ную кампанию 1932 г. Усложняли ситуацию и бесхозяйственность в колхозах, полная не-заинтересованность крестьян в эффективной, продуктивной работе.
Весной 1932 г. в республике было засеяно немногим более половины запланированных площадей. Вследствие некачественного воз-делывания часть посевов погибла. И все же не естественные факторы были причиной трагедии украинского крестьянства. Урожай 1932 г. лишь на 12% был меньше среднего урожая за 1926-1930 гг. и мог бы обеспечить население Украины минимумом продоволь-ствия. До выполнения плана по хлебозаготов-кам Украина и другие хлебные районы зано-сились на «черную доску». Сюда прекраща-лась поставка товаров, изымались продоволь-ственные и посевные фонды. Это фактически обрекало людей на голодную смерть?
Коллективизация привела к резкому падению производительности сельского хозяйства. Тем не менее, собранного урожая вполне хватало, чтобы прокормить население рес-публики. Однако союзное правительство продолжало устанавливать для Украины непомерные хлебозаготовительные планы. В 1931 г. республиканское руководство обра-тилось к Москве с просьбой снизить плано-вые цифры. И. Сталин согласился на незначи-тельное уменьшение плана, но это не могло спасти ситуацию. Как следствие, уже в конце 1931 г. в Украине катастрофически не хва-тало продовольствия. Тем временем хлебоза-готовительные планы росли. В 1931 г. Укра-инские крестьяне сдали государству 39% валового сбора зерновых, в 1932 г. - 55%.
В октябре 1932 г. в республику для надзора за хлебозаготовительной кампанией прибыла чрезвычайная комиссия во главе с В. Моло-товым. Комиссия действовала грубыми мето-дами. Для «работы на селе» были мобилизо-ваны партийные активисты. В села вводились регулярные войска и подразделения ГПУ, ко-торые силой отбирали у крестьян последнее зерно? Именно в этот период на полях по но-чам начали появляться крестьяне, преимуще-ственно женщины, которые ножницами сре-зали недозревшие еще колоски. Это явление быстро приобрело массовый характер.
Для его прекращения И. Сталин собственно-ручно написал закон об охране социалисти-ческой собственности, который за кражу колхозной или кооперативной собственности предусматривал расстрел с конфискацией имущества или лишение свободы сроком не менее 10 лет с конфискацией имущества. Современники называли этот закон «законом о пяти колосках». В скором времени появил-ся закон «о борьбе со спекуляцией», который предусматривал заключение в концлагерях от 5 до 10 лет для тех крестьян, которые, спаса-ясь от голода, старались обменять домашние вещи на продовольствие в городах. Купить продукты они не могли, так как с 1928 г. продовольствие в городах распределялось по карточкам.
Крестьяне оказались в безвыходном поло-жении. ЦК КП(б)У, СНК УССР, десятки тысяч местных партийных и советских руко-водителей, суды и прокуратура республики, органы ГПУ на территории собственной рес-публики по отношению к собственному наро-ду действовали так, как редко позволяли себе действовать захватчики в оккупированной стране. Подворные обыски сопровождались конфискацией не только зерна, но и картофе-ля, свеклы, сала, мяса и других продоволь-ственных запасов на зиму. Крестьяне были лишены всего съестного. Этим партийно-го-сударственный аппарат сознательно обрекал их на смерть? В начале 1933 г. в Украине фактически не осталось запасов продоволь-ствия. Голод охватил также другие зерновые районы - Поволжье, Кубань, Северный Кавказ.
Но самые страшные масштабы голод прио-брел именно в Украине. Люди умирали це-лыми селами, живые не имели сил хоронить умерших. А в это время на соседних железно-дорожных станциях под вооруженной охра-ной находились тысячи пудов зерна, предназ-наченного для вывоза. Фактически голод на-ступил уже в декабре 1931 г., а массовая смертность началась зимой 1932 г. Новая волна массовой смертности от голода подня-лась осенью 1932 г., а зимой и весной 1933 г. он охватил всю Украину. Летом, в особен-ности в июне 1933 г., голодомор достиг апо-гея. От него умирали на протяжении лета, а от тифа и кишечно-желудочных отравлений даже в начале 1934 г.
Люди ели толченую кору деревьев, солому, перемешанную с гнилой перемерзшей ка-пустой, котов, собак, крыс, потом перешли на слизняков, лягушек, крапиву и умирали от тяжелых желудочных заболеваний. Были многочисленными случаи людоедства, не-которые крестьяне, обезумев от голода, уби-вали и ели собственных и чужих детей. Вы-мирали целые села, а поиски и изъятие про-довольствия государственными органами продолжались.
Поставленные в безысходное положение, крестьяне бросали дома и пробовали попасть в город. Не всем это удавалось: многие поги-бали под открытым небом на дорогах, других останавливали милицейские кордоны. В го-род попадало сравнительно мало людей. Но помощи не было и здесь. Стремясь спасти хотя бы детей, родители оставляли их в боль-ницах, государственных учреждениях, в подъездах домов и просто на улицах. Лишь с мая-июня 1933 г. государство начало предо-ставлять некоторую помощь украинскому крестьянству?
Гибель миллионов людей власть старалась скрыть. Средства массовой информации молчали. Советское правительство отвергало предложения о помощи из-за границы, утверждая, что слухи о голоде намеренно распространяют враги СССР? Вплоть до 1987 г. ни одного упоминания об этом событии 1933 г. в советской историографии и печати не было. По сей день не установлено точное количество жертв голода 1932-1933 гг. Московское руководство запретило упо-минать о нем в средствах информации. В ян-варе 1933 г., когда от голода ежедневно гиб-ли десятки тысяч крестьян, И. Сталин на пле-нуме ЦК ВКП(б) заявил, что материальное положение рабочих и крестьян улучшается из года в год и что в этом могут сомневаться лишь ярые враги советской власти. Офици-альное расследование голодомора 1932-1933 гг. в Украине началось только в конце 80-х годов.
Еще не развеялся трупный смрад в опустев-ших украинских домах, а из других респуб-лик СССР, в особенности из России, уже на-правлялись эшелоны с переселенцами. К кон-цу 1933 г. в Донецкую, Днепропетровскую, Одесскую и Харьковскую области пересели-лось около 117,1 тыс. человек. Голодомор 1932-1933 гг. принадлежит к трагедиям, пос-ледствия которых ощущаются по сей день? Голодомор 1932-1933 гг. - самое страшное из многочисленных преступлений сталинизма. (История Украины: учебное пособие для 10 класса средн. общеобразоват. шк. /Авторы: Даниленко В.М., Гузенков С.Г., Колодяжний Н.Н. -Запорожье: Премьер, 2003. -С.175-179)
«Предстоящему голоду крестьяне нередко предпочитали самоубийство и иногда целы-ми семьями отравлялись угарным газом. Тех, кто пытался спастись в городах, задерживали заградительные отряды? Люди ели древес-ную кору, кожаные ремни, обувь? Власти отметили более двух тысяч случаев людоед-ства. С пойманными людоедами часто жесто-ко расправлялись, учиняя над ними самосуд. Нередко матери убивали и ели своих детей. Бывший заключённый Вацлав Дворжецкий вспоминал одну из таких женщин, попавшую за подобное убийство в лагерь. Она говорила ему: «Всех унёс голод! Всех? Если бы это? то и я? А так, может быть, будет у меня ещё ребёночек, может, будут ещё детки?». И в то же время изъятое у крестьян зерно часто из-за плохого хранения гнило и портилось, по-рой сваливалось в кучи прямо под открытым небом. Не прекращали работать все водочные заводы страны, где зерно перегоняли в спирт. Правительство продолжало продавать хлеб за рубеж. По официальным данным, в 1932 г. в Западную Европу было вывезено около 1,8 млн т зерна, в 1933 г. - 1 млн т. Советские га-зеты опровергали все сообщения о голоде?» (Энциклопедия для детей. Т. 5, ч. 3. История России. XX век?- C.454-455.)
З повідомлень Італійського консула у Харкові, 31 травня 1933р. № 474/106. «Голод далі робить таке велике знищення народу, що залишається зовсім не зрозумілим, як світ мо-же бути байдужим супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнародного осудження Німеч-чини, винуватої в т.зв. «страшних пересліду-ваннях євреєв», продовжує мовчати про цю різанину, організовану радянським урядом?
«Етнографічний матеріал буде змінений. Напевно, необхідно зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців, з жерт-вою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшеною, цинічно сказав начальник Харківського.облвідділу ГПУ Кацнельсон.
Я тієї думки, що, мабуть, її уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей цілого народу, вдаряє в дій-сности тільки Україну, Кубань та середню Волгу? У селі Гарово, біля 50 км від Харко-ва, з 1300 мешканців, що там жили, сьогодні можна нарахувати тільки 200? Околиця Пол-тави, здається, найбільше потерпіла, більше навіть від Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання. Із Сум один комсомолець пише до своєї дівчини у Харків, що там батьки убивають своїх най-менших дітей і їх з'їдають? Закінчую: тепе-рішнє нещастя спричинить колонізацію, пе-реважно московську, України. Воно змінить її етнографічний характер. Можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде біль-ше говорити про Україну?, тому що Україна в дійсности стане московським краєм.
З найвищою пошаною К. (королівський) консул Граденіго»(Куліш А.Ф. Книга пам'яти українців? С.-41)
6.07.-9.07.1932 р. Представники Москви В.Молотов і Л.Кага-нович обвинувачують представників КП(б)У на III Всеукраїнській конференції КП(б)У за провал у сільському господарстві й колекти-візації.
10.12.1932 р. Постанова ЦК ВКП(б) «Про чистку партії». Згідно постанови в 1932-1933 р. виключено 51 тис. членів.
1932 р. Москва продала до Європи 17,3 млн.тон українського зерна та 300 тисяч тон борошна.
14.12.1932 р. Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про при-пинення українізації». В постанові зазнача-лось: «Немедленно провести на Северном Кавказе делопроизводство советских и коо-перативних органов «украинских» районов, а также все имеющиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более по-нятный для кубанцев, подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК й СНК обязывают крайком й край-исполком срочно проверить и улучшить сос-тав работников школ в «украинских» райо-нах:
На середину 1932 р. 70% українських селян перебували у колгоспах, у той час як у Росії цей показник становив лише 59,3%.
1933 р. Керівник хлібозаготівель на Україні М.Хатає-вич заявив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»
1933 р. Москва продала до Європи 16,8 млн.тон українського зерна та 300 тисяч тон борошна.
1933 р. Начальник ГПУ в Україні В.Балицький допо-відав,що 1933 року в Україні померло з голо-ду 8 млн.людей. 1933 р. Москва знищила українські науково-технічні словники. 1933 р.- січень. З Московщини в Україну було прислано 3 тисячі офіцерів- енкаведистів. 1933 р., 14 січня З Московщини в Україну було прислано 30 тисяч добровольців з числа робітників та се-лян, які брали участь у вивезені продуктів з України. 1933 р. Рішенням пленуму ЦК КПРС знищено понад 3 тисячі українських книжок. 1933-1938рр. Знищено 290 письменників, що писали укра-їнською мовою. Всього було знищено в нас-тупні роки більше 500 поетів, письменників, літераторів, мистецтвознавців. 1933 р. У РСФСР був затвержений порядок, за кот-рим українцем записували лише тих, хто на-родився в Україні. Так українці, які станови-ли 80% населення Зеленого Клину(Далекий Схід), 62% населення на Північному Кавказі, стали росіянами. До цього українців прожи-вало: На Кубані 2 млн., (діяло 950 українських шкіл), В Курській області1,3 млн., в Вороніжській області 1 млн., (діяло 429 українськух шкіл), на Уралі 600 тис., на Далекому Сході 600 тис. (діяло 1076 українськух шкіл).

1933 р. Телеграма Сталіна про припинення україні-зації і знищення більшості українських пись-менників.
18-22.11.1933 р. Постанова ЦК КП(б)У «Про припинення українізації».
1933 р. В січні керована Л.Кагановичем та Й.Сталі-ним компартійна кліка призначила П.Пости-шева секретарем ЦК КП(б)У для безпосеред-нього керівництва голодомором в Україні. Разом з ним прибуло 10 тисяч московитів, які були призначені на керівні ключові посади в селах, містах та обласних центрах. Початок припинення «українізації». Внаслідок чисток з 240 українських письменників знищено 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 62.
1933 р. Погром українців Кубані. Жорстоке приду-шення Москвою повстання українців на Ку-бані. Розстріл і виселення понад 50 тис. укра-їнців, зокрема, повністю - станиці Полтавсь-кої (30 тис. населення), яка була крупним центром української освіти та культури. Перейменування її в «Красноармейскую». Заселення українських станиць московитами. Перейменування їхніх назв, щоб ніхто й не здогадався, що в них жили славні нащадки Запорізької Січі. Після ліквідації шкіл та культурно-освітніх установ на Кубані в бага-тьох станицях москалі виносили зі шкіл, клу-бів та хат-читалень українську літературу й палили її вдень при дорогах. Всі українці, котрі відігравали будь-яку ролю в культур-но-національному житті Кубані, зокрема 1500 вчителів українських станичних шкіл, були фізично знищені або заслані на каторж-ну працю до концентраційних таборів, звідки майже ніхто не повернувся (Яр.Савка, Російщення України, Київ, 1992, с.209-215). У станиці Полтавській москалі застали ще чи-мало вмираючих і виснажених українців. Їх було постріляно й у такий спосіб деукраїні-зовано.
1933 p. Планове заселення вимерлих від голодомору українських сіл завезеними з Півночі моско-витами. План було виконано на 104,7 %.
1933 р. Самогубство письменника М.Хвильового та державного діяча М.Скрипника на знак про-тесту проти української політики московсь-ких окупантів та малоросійських колаборан-тів.
Січень 1933 - січень 1934 р. Внаслідок партійних «чисток» КП(б)У втратили понад 100 тис. членів.
1933-1939 pp. Масове нищення пам'яток української куль-тури, архітектури, мистецтва, зокрема, ше-девра світової архітектури Михайлівського Золотоверхого монастиря (побудований в се-редині XI ст.) та найстарішої церкви (побудо-ваної в Х ст.) - Десятинної у Києві. За двад-цять років окупації було знищено 8 тисяч церков - пам'яток культури та архітектури. Видатний вчений, археолог, мистецтвозна-вець Микола Макаренко, який виступав на захист Михайлівського Золотоверхого монас-тиря, був 1934 р. заарештований і 1937 р. зни-щений.
1934
1933 - 41 pp. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції московською окупаційною вла-дою : інженерів, науковців, письменників, лі-карів, вчителів тощо. У 1938 році друкувало-ся 259 українських письменників, після 1938 року - лише 36. З 223 зниклих письменників лише 7 померли своєю смертю. Решта роз-стріляні, запроторені до концтаборів або ін-шими репресивними заходами вилучені з лі-тератури. Таких масових убивств, як в 30-х роках в Руси-Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали українців лише за те, що вони були українцями. (А.Дикий, с.260).
Літо 1934 р. Радянською владою відповідно до закону «Про культурні й природні пам‘ятки», ухва-леного 16 червня 1926 р. та дозволу Наркому освіти у Києві розібрано Василівську (Трьох-святительську) церкву, що була споруджена 1183 р. та перебудована у 1690-1700 рр.
1934 р. Українські науковці, які складали 20-томну «Українську Радянську Енциклопедію», були ув'язненні, зібрані матеріали знищені, видав-ництво закрите.
1934 р. У Києві зруйновано церкву св. Георгія, що була споруджена в 1744-52 рр., перебудовану в XIX ст. На місці храму споруджено житло-вий будинок для працівників НКВД та пра-цівників інших урядових установ.
Середина1930-х рр. У Києві зруйновано Стрітенську церкву, що була споруджена в 1850-х рр.
1934 р. Розстріляно діячів української культури (К.Буревій, Г.Косинка, Т.Крушельницький, Д.Фальківський та інш.) за сфальсифіковани-ми звинуваченнями у причетности до вбив-ства С.Кірова, якого в дійсности вбили його ж «соратнікі». У зв'язку зі «справою Кірова» комуністи вимордували в Руси -Україні бли-зько 30 тис. осіб, переважно інтелігенції.
1934 р. Продовження помовсковщення українського правопису.
1935 р. В процесі розбудови Києва радянською вла-дою було зруйновано храм Успіння Пресвя-тої Богородиці (Пирогощі), що була споруд-жена в 1132 р. Одначасно було знищено цер-кву XVII ст. св.Петра і Павла та її дзвінницю; братський монастир Богоявлення (1690-ї рр.); Борисоглібську церкву з дзвінницею (1692р.); храм Миколи (1800-1807 рр.); храм Різдва Христового (1810-1814 рр.); монастир св.Миколи «Пустинний» (XII ст.).; церкву св.Ольги (1839 р.);
1935-1936 рр. Радянською владою зруйновано; церкву Всіх Святих (1782 р.) і кладовище на горі Щекави-ці, а на їх місці розбито парк; дерев‘яну Пе-тропавлівську церкву на Куренівці (1759 р.).
1934 - 77 pp. Небувале за масштабами цілеспрямоване нищення архітектурних пам'яток Києва та інших міст України як історичної пам'яті народу. Розібрано вісім високомистецьких бароккових іконостасів з катедри Св.Софії роботи українських майстрів ХVII-ХVIII ст. За урядовим розпорядженням з іконостасів здиралась позолота, а самі іконостаси були майже всі спалені.
1934-1991 pp. Планомірне цілеспрямоване руйнування природи Руси-України - річок, степів, лісів, земель, повітря, надр, - руйнування життє-вого середовища нації. («Чем хуже-тем лучше», В.Лєнін).
1934-1988 pp. Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати і вивчати справжню історію Руси-України, згадувати про голодо-мори. Історія і вся українська культура зобо-в'язані були звеличувати Московську імпе-рію, загарбницьку політику і дикунську жор-стокість москалів та комуністів; керуватися фальшивою імперською концепцією «єдінст-ва трьох братніх славянскіх народов»; розгля-дати як «старшого брата», чужинців-москалів, які з'явилися на історичну арену на кілька тисяч років пізніше від українців і які завдали нам більше лиха, ніж усі інші народи, разом узяті, Істориків, письменників, діячів ку-льтури, яких не розстріляли і які випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, Мос-ква жорстоко переслідувала, їх твори заборо-нялися або знищувалися. Так, наприклад, був спалений увесь наклад книги «Хортиця в ге-роїці і легендах», а автор М.Киценко звільне-ний з посади, репресований літературозна-вець І.Дзюба (за роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація»), переслідувались історики М.Брайчевський, Я.Дашкевич, поет В.Сосю-ра, композитор К.Данькевич, письменник та кінорежисер О.Довженко і багато, багато ін-ших. Насаджувана чужинцями система освіти та виховання були спрямовані на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншова-ртости, відразу до борців за визволення Руси-України від окупанта, зневагу до українських національних героїв, зокрема І.Мазепи, С.Петлюри, Є.Коновальця, Ст.Бандери. Визначні наші діячи науки, культури, церкви (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, І.Пулюй, Г.Хоткевич, І.Багряний, О.Ольжич, А.Шептицький та багато інших) замовчува-лись або подавалися в негативному значенні.
1936-1941 pp. Хроніка Биківнянського лісу 1936-1941 pp. Фахівці вважають, що в могильниках Биківнянського лісу поховано близько 150 тисяч розстріляних Москвою українців. Мак-симум розстріляних за ці роки припадає на 1937, 1938 і 1941 роки, а в цих роках - на жовтневі дні 1937 p., травневі дні 1938 р. та на липень 1941 p. З понад п'яти тисяч імен розстріляних у Києві 1936 -1941 pp., зібраних шляхом дослідження архівно-слідчих справ КДБ УРСР, автори-упорядники книги склали щоденник, точніше, щонічник (бо виконавці Воробйов, Шашков, Нікельберг і Шлепченко чинили свою чорну справу, згідно з підписа-ними ними «Актами», поночі). Сухою мовою актів, що зберігаються в архівно-слідчих справах, розстріл іменується приведенням ви-року до виконання. «Виконавець» після роз-стрілу вписував у віддруковану форму пріз-вище, ім'я та по-батькові розстріляного, дату вирокового протоколу про розстріл, дату роз-стрілу й ставив свій підпис. Акти засвідчу-ють, що розстріли відбувались, як правило, між 23-ою та 24-ою годинами. Трупи негайно вантажили на машини й вивозили з Києва у 1936-1941 pp., найімовірніше, до Биківнянсь-кого лісу, що під Києвом, і там їх закопували. (Роженко М.М., Богацька Е.Л. Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства. - Українсь-кий центр духовної культури, 1990. - 568 с.)
1937 р. Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КП(б)У. Самогубство голови уряду П.Любченка. Українців-комуністів чужинці знищували так само, як і не кому-ністів, але трохи пізніше. Терор мав не кла-сову, а виразно національну основу. Маркси-стський історик академік М.Яворський, який за вигаданими в НКВД звинуваченнями засу-джений 1932 р. на 6 років, а 1937 р. розстрі-ляний, бо був українцем, незадовго до своєї смерти писав: «Мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважаю це за свій великий злочин».
1937 р., листопад На відзначення двадцятиріччя приходу комуністів до влади на Соловках було роз-стріляно багато діячів української культури, що по суті було відновленням культу дикунів кам'яної доби, які на знаменні події чи свята приносили у жертву богам живих людей. (У нормальних країнах на державні свята в'язнів відпускають на волю, або скорочують термін ув'язнення).
1937-1938 pp. Окупанти стратили на місцях по рознарядках з Москви біля 300 тис. українців, 3,5 млн. Бу-ли відправлені в концтабори та на спецпосе-лення. Приводом для арешту та репресій міг бути будь-який донос. Лише в Харківській области 1937 р. «тройкою» (прокурор М.Брон, начальник обласного відділу НКВД Л.Рейхман, секретар обкому партії М.Гикало) було розглянуто 9850 справ, по них до роз-стрілу було призначено 3450 осіб, решту в концтабори. Цією «тройкою» були складені також додаткові списки на українську інтелігенцію, на підставі яких Наркому МВД Єжову була подана доповідна записка - зустрічний план «О лимитах по Харьковской области». В ній повідомлялося, що «Харьковщина еще значительно засорена враждебными элементами», що ними («тройкою») взято на облік ще 12154 особи, з яких намічено до розстрілу 3748 осіб. Вони просили виділити на Харківську область «до-полнительно лимиты» на 8 тыс. человек, из них по первой категории (розстріл) - 3 тыся-чи и по второй (концтабори) - 5 тыс. человек» (Арх. дело № 254255, т.1 Архив ФСБ, Москва). Ліміти було надано. Саме в Харкові, єдиному з міст СССР, за участи цих комуні-стичних катів при арештах інтелігенції про-водилася «децимація» - брали підряд кожну десяту сім'ю. Більшість заарештованих не повернулися.
1938 р. Лише за декілька перших місяців було зааре-штовано 67 тисяч письменників, науковців, та інших представників інтелегенції України.
1938 р., 24 травня Вбивство провідника ОУН Є.Коновальця московським а'ентом НКВД у Роттердамі.
13-18.06.1938 р. XIV з‘їзд КП(б)У обновив склад політбюро та секретаріат москвинами. Посилення руси-фікації.
1938 p. Постанова «Про обов'язкове вивчення росій-ської мови в національних республіках СРСР».
1938 р. В.Симиренко(син Л.Симиренко) написав велику працю про українське плодознавство українською мовою. За відмову видати її московською мовою був заарештований і знищений.
1939 р. Розв'язання разом з німецькими фашистами Другої Світової війни, в полум'ї якої загину-ло понад 8 млн. українців.
1939 р. В Україні був закритий єдиний україномов-ний журнал «Шахіст».
1939 р. Фальсифікація перепису населення на Куба-ні, внаслідок чого кількість українців там «зменшилася» з 61,5 % у 1926 р. до 4% в 1939р.
1939 р. Після «визволення» Західної України - закри-ття українських і відкриття російських шкіл.
1939 р. Окупація Західної України московитами внаслідок зговору фашистської Німеччини та комуністичної Московії про поділ Європи. Початок комуністичного терору на Західно-Українських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії та громадські організації, зокрема, «Просвіту» та наукове товариство ім.Т.Шевченка. Українці-західняки поступово «звільнялись» від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього майже остаточно «визволи-ли» їхніх східних братів-українців.
1939 - літо 1941 р. Служби НКВД проводять масові розстрі-ли українців у в‘язницях в Бережанах, Терно-полі, Станіславі (Івано-Франківську), Вінни-ці, Умані, Чорткові, Стрию, Дрогобичі, Залі-щиках, Буську, Добромилі, Золочеві, Жовкві тощо.
1939-1940 pp. Інтервенція московитів у Фінляндію після поділу Європи між московськими комуніс-тами та німецькими фашистами. За 3,5 місяці війни загинуло або було покалічено понад 100 тис. українців.
28.06.1940 р. Радянська Армія окупувала Північну Букови-ну і Басарабію.
1940 p. Взимку «нова» совєтська влада розпочала масове виселення населення Західної України в Сибір та Казахстан. За станом на 13 лютого 1940 p. було вислано майже 90 тис. осіб; у квітні - травні було вислано понад 61 тис. осіб. Комуністи відривають від України Придністров'є.
1940 р. Депортація населення Галичини у Сибір
1940-1956рр. В Україні зменшилось число ВУЗів, на 32 (з 166 до 134, з них тільки в 1954 закрили 24).
1941р., січень Судовий процес у Львові над 59 членами ОУН, серед яких були студенти університету та учні. Радянський суд засудив 42 обвинува-чених (з них 11 молодих дівчат) до смертної кари.
1941 р. Москвини, втікаючи від німецького наступу, розстрілювали українських в'язнів: у Львові понад 3,5 тисяч, у Луцьку понад 3 тисячі, кілька десятків тисяч у в'язницях Стрия, Дубні, Самбора, Золочева, Станиславова, Тернополя, Рівного, Бердичева, Умані, Січе-слава, Нікополя, Києва, Харкова. В Одесі бу-ло розстріляно 13 тисяч політичних в'знів. А загалом відступаючими московитами по в'яз-ницях було розстріляно більше 200 тисяч українців. 1941-1946рр. Москва знищила всіх 6 уніатських єпископів і 2500 священників.
2.01.-11.02.1941 р. Постанови ЦК КП(б)У «Про закриття церкви в селі Райгородок Янушпільського району Житомирської області»; «Про закрит-тя церкви в селі Білки Корнинського району Житомирської області»; «Про закриття церк-ви в селі Великі Нізгурці Бердичівського ра-йону Житомирської області»; «Про закриття церкви в селі Андріяшівка Янушпільського району Житомирської області».
10.04-10.05.1941 р. Спеціальними постановами закрито цер-кви в селах Осіївка та Голубівка Ружинського р-ну Житомирської області.
16.05.1941 р. Постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про за-криття церкви в селі Баламутівка Ружинсь-кого району Житомирської області».
Осінь 1941 р. В Умані у підземеллях тюрми НКВД виявле-но понад 800 тіл закатовних вязнів (з них ЗО жіночих).
Листопад 1941 р. Радянські підпільники вибухом зруйну-вали соборну церкву Успіння Пресвятої Діви Марії в Печорській лаврі, хоч ніякої потреби в цьому не було.
1941-1945 pp. У війні проти фашистської Німеччини були змушені воювати кілька мільйонів українців, захищаючи імперіалістичні інтереси хижої, зловорожої Москви.
1941 p., червень, липень Фізичне знищення втікаючими комуністами понад 200 тис. українців, які були запроторені до в'язниць у Західній Україні, а також кілька сот осіб української інтелігенції; які в комуністичних тюрмах ні-коли не сиділи. Більшість страчених нія-кого відношення до політики не мали, як син Івана Франка, професор Петро Франко, акад. К.Студинський та інші.
Розстріли чинилися згідно до «Плану еваку-ації в'язнів» з тюрем та наступної теле'рами за підписом Л.Берія від 25 червня 1941 р. Виправдовуючись перед своїм Київським начальством за те, що не всіх в'язнів розстрі-ляв, начальник'Дубнівської тюрми в доповід-ній записці за 28 червня 1941 р. писав: «Зам. нач. Ровенского облуправления НКВД тов. Климов дали указание по телефону контин-гент ЗКЗК уничтожить. В 22 часа я присту-пил к выполнению этого распоряжения, но т.к. противник уже занял станцию Дубно и продолжал наступать на город, я не смог уничтожить всех ЗКЗК. В камерах осталось закрытыми примерно 60-70 чел.». «? в червні 1941 р. втікаючі московсько-більшовицькі окупанти закидали у соляні шахти в присілку Саліна, що на Старосамбірщині, понад 3500 живих, напівживих і замучених українців різного віку? Людей, яких вдалося витягти з шахти, похоронено у великій спільній могилі. Похорон, на якому я був з батьком і мамою, відбувся в липні 1941 р. Присутні були при-голомшені нечуваними звірствами, бо людині з нормальним розумом це важко збагнути. Серця людей були переповнені болем, жалем, смутком і безсилою люттю. Від плачу стогна-ла земля. Плакали люди, плакали дерева». (Я.Малицький, «Нескорені», ч.5,1996р.). «За неповних два роки окупації Галичини було розстріляно, змасакровано, депортовано в Сибір понад 1,5 млн. жителів, зокрема, най-більш свідомих, визначних українських діячів-членів ОУН, «Пласту», «Просвіти», юристів, вчених, письменників, священни-ків?» (Яр. Тимчишин, М.Львів). У жовтні в селі Непокрите (тепер Шестаково) під Харко-вом комуністи загнали у клуню і спалили жи-вими біля 300 чоловік української інтеліген-ції, серед них відомого поета Володимира Свідзінського, яких вони перед тим зібрали у Харкові й погнали етапом ніби-то для евакуа-ції. У Києві НКВД масово арештовує профе-сорів, викладачів, науковців та студентів й розстрілює за далеко неповним й оприлюдне-ним на сьогоднішній день списком 5147 осіб.
1941 р., листопад, грудень Під час німецького наступу на Москву совєцьке командування (маршал Г.Жуков) кинуло проти німців 179000 «опол-ченців» - учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України, не підгото-влених, не навчених. Саме тут був той випа-док, що шокував увесь світ: одна рушниця і один комплект набоїв на 5 чоловік і одна гра-ната на трьох. У тому бою загинув цвіт украї-нської інтелігенції, що залишився після теро-ру 1937-1939 pp., у тому числі Юрій Кондра-тюк, який розробив програму польоту на мі-сяць, реалізовану США. 19 грудня під Моск-вою проти німецького танкового прориву Жуков кинув три кавалерійські дивізії, набра-ні з українців Кубані та Півдня України. В глибокому снігу, в 25-градусний мороз увесь корпус був знищений за кілька годин. Хурде-лиця, що розігралася під час бою, замела вби-тих та поранених. (Чи не після цих «опера-цій» німці почали називати Жукова «генерал м'ясо»?). В той же час чотири добірних, добре оснащених і озброєних до зубів повноком-плектних дивізії НКВД і спецохорони в бойо-вих діях не були задіяні ні тоді, ні 'згодом. Тепер вони - ветерани війни, вимагають пільг.
1943-1944 pp. Масове заплановане знищення московськими окупантами української молоді 1924-1926 pp. народження, які перебували під німецькою окупацією. Їх негайно після «звільнення» мо-білізували польові військкомати і, не навче-них, кидали на найбільш важкі ділянки фрон-ту під німецькі кулемети. З того покоління живими залишилися 3-4 відсотки українців.
1943-1945 pp. Поляки, німці та московити знаходять спіль-ну мову для боротьби з УПА. Німецькі диві-зії, партизани Ковпака та польська дивізія АК (Армія Крайова) щоденно воюють з УПА. Без зовнішньої допомоги УПА: здобуває перемо-гу над Ковпаком; звільняє багато районів від німців; розбиває АК, яка тікає до Польщі, «Коли б я мав таку армію, яку має ОУН, то німецька нога не топтала б французької зем-лі» (Де Голь, Президент Франції).
1944 p., березень На другий день після здобуття совєтськи-ми військами м. Вінниці туди прибув началь-ник обласного управління НКВД кат Ф. Рапо-порт, під особистим керівництвом якого в 1937-38 pp. було вбито понад 12 тис. україн-ців. Він зігнав мешканців Вінниці на могили своїх жертв і заявив: «Здесь зарити ізмєннікі советской родіни і врагі народа. Кто єсть із родствєнніков і знакомих - вийті». Ніхто, зро-зуміло, не вийшов. Тоді кат Рапопорт зачитав список імен нових жертв. Понад 170 людей були розстріляні з кулеметів лише за те, що були родичами чи знайомими раніш замордо-ваних. Так зайди-окупанти несли нам «асвабаждєніє і рєволюціонную законность».
1944 р. Після виселення у травні 120 тисяч Кримсь-ких татар, частина яких загинула по дорозі до Сибіру та Казахстану від голоду та хвороб, по Криму поширилась чутка, що тепер бу-дуть виселяти українців. Тоді українці поча-ли записуватись «рускімі» (Повідомлення колишнього ялтинця Миколи Полякова, не українця).
Лютий 1944 р. - січень 1946 р. На Західній Україні проведе-но 39773 чекістсько-військових операцій, в ході яких було вбито 103313 учасників УПА, затримано - 110785 учасників УПА; арешто-вано учасників ОУН -8370, арештовано акти-вних повстанців 15959, затримано тих, що ухиляються від військової служби - 83284, затримано дезертирів з лав радянської армії 13704чол.
1944 р. У Львові радянські «визволителі» розстрілю-вали хрести на могилах УСС на Янівському цвинтарі. 1971, 1978 рр. - нові нищення мо-гил на Янівському цвинтарі.
1944-1953 pp. Сотні тисяч розстріляних московськими оку-пантами борців за волю Руси-України - чле-нів УПА. Два мільйони висланих лише із За-хідної України у концтабори та на спецпосе-лення членів їх родин, симпатиків ОУН і про-сто українців («бандерівці»). НКВД створює провокаційні спецгрупи бойовиків, які діють під виглядом ОУН-УПА, тероризують і зни-щують населення Західної України. Із архівів НКВД тепер стало відомо, що лише у квітні-травні 1945 p. діяло 156 таких спецгруп, в яких налічувалось 1783 особи.
Під виглядом вчителів зі Сходу НКВД заси-лає своїх а'ентів у вишиваних сорочках з доб-рою українською мовою, які входять у довіру до місцевого населення і вивідують про ОУН-УПА, Завдяки роботі таких «вчителів» цілі села були вивезені до Сибіру, а деякі спа-лені. Деяких з цих «вчителів», особливо тих, що симпатизували УПА, енкаведисти кату-ють і знищують, а потім тіла перевозять на Схід і показують як справу рук «бандєров-цев», «гітлєровскіх нєдобітков». У різні часи від 40 до 50 відсотків в'язнів комуністичних концтаборів становили українці. Нагляда-чами у них часто були колишні власівці, які тортурами над українцями «іскуплялі віну» за зраду своїй Московії.
Про кількість висланих із Західної України в 1944-1948 pp. свідчать такі цифри з доповід-ної НКВД:
«Совершенно секретно? Для переселения было использовано 44000 железнодорожных вагонов и задействовано сил: сотрудников внутренних дел и военнослужащих 13592 чел? Начальник 1-ого спецотдела МВД УССР подполковник Смирнов? 23.11.1948 г. № 15/23497».
А за наказом заступника наркома НКВД Чернишова в одному вагоні заборонялося перевозити менше, ніж 30-35 осіб. Але часто у вагони заганяли по 50-60 чоловік.
«Маршрутный лист. Вагон № 35. От 18 октября 1950 г. Станция отправления - г.Львов.. Станция назначения - ?Иркутская обл. Специальный контингент - бандеровцы. Возрастной состав - престарелых - 10 чел., взрослых - 34 чел. Детей моложе 7 лет - 18 чел? Всего 62 чел. Норма питания - 800 г. хлеба -1 чел/сутки, 40 г. маргарина - 1 чел/сутки., 1 селедка - 1 чел/сутки, 2 ведра воды - вагон/сутки, 1 свеча - вагон/сутки. Жалобы конвоя - спецконтингент стучал в дверь вагона, просили молока для детей, требовали врача, бросали письма через решетки люков, пели бандеровскую песню «Заловит». Жалобы спецконтингента - .. .Требовали сменить дырявую парашу.
В вагоне холодно? За пение бандеровского гимна вагону урезать хлебный паек? за бро-шенные через люк письма вагону не будет выдаваться вода, парашу сменить не имеется возможности, печек в вагоне не предусмотре-но. Вагон сдал: ст. л-т НКВД И.Дмитрук. Вагон принял: ст. л-т. М.Москальцов. Отпечатано в типографии «Слава Родины». Тираж 30000 экз. 1949 г.» Зверніть увагу: діти старші за 7 років вважалися дорослими, назва «бандерівці» - то синонім «українці», води на людину видавали по 300 г. на добу (при нор-мі споживання - 2 л.), бланків було виготов-лено 30 тис. примірників (отже, виселення було масовим). Про масштаби українського національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать витяги з секретних москов-ських документів (І.Бiлас, с.181): «Від лютого 1944 до січня 1946 року - результати по боро-тьбі з «бандитизмом»: «проведено чекистско-войсковых операций - 39,773; убито банди-тов-103,313; задержано бандитов- 110,785; арестовано участников ОУН - 8,370; арестовано активных повстанцев - 15,959; задержано уклоняющихся - 83.284 и т.д. Всего 443.950».
1945 р. Ув'язнення українських греко-католицьких ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. На Волині московські окупанти, що прийшли на заміну німецьким, мобілізують 5 тисяч неповнолітніх юнаків і відправляють на будівництво газопроводу Саратов-Москва. У важких умовах від голоду, холоду та хво-роб загинуло кілька сот юнаків.
1945 р. Прийшовши в Західну Україну, Московщина вивезла до Сибіру 250 тисяч українців. 1945 р. Завершення помовсковщення українського правопису.
9.01.1945 р. У м. Дрогобичі (Львівщина) служби НКВД повісили двох, а в Бориславі одного учасника українського національно-визвольного руху.
14.01.1945 р. На Черняхівських хуторах Острозького р-ну, Рівненської обл. силами УНКВД та ВВНКВД було знищено 7 учасників УПА.
24.01.1945 р. На даний час по Львівській обл. арештовано 2413 повстанців, вбито - 2905 чол., вивезено 811 сімей учасників УПА.
Протягом 10-31.01.1945 р. На Станіславщині в ході прове-дення операцій НКВД було вбито 944 пов-станці, захоплено в полон 1323. По Львівсь-кій області вбито 711 чол. і захоплено в по-лон 4732. В Дрогобицькій області вбито 876 чол. і захоплено в полон 1729.
26.02.1945 р. Постанова ЦК КП(б)У про ці виконання власного рішення від 10.01.1944 р. «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях УРСР» зазначала, що протягом 10.01.-23.02.1945 р. взято в полон коло 26 тис. учасників УПА, явилось з повинною понад 22000, вбито понад 11000.
1945-1959рр. Завезено московитів до Львівської області-180 тисяч, до Івано-Франківської 40 тисяч, Тер-нопольської 27 тисяч, Рівненської 39 тисяч, Закарпатської 30 тисяч, Чернівецької- 51 тисяча, і т.д.
1945-1946 pp. Сотні тисяч військовополонених українців, в'язнів фашистських концтаборів, юнаків та дівчат, вивезених в Німеччину під час війни, відмовилися повернутися додому внаслідок антиукраїнського комуністичного терору, який загрожував їм колгоспним кріпацтвом або сибірськими концтаборами.
1945-1947 pp. Комуністи передали полякам майже 20 тис. кв. км. українскх земель (Берестейщина, Лем-ківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина), знищили або виселили звідти разом з поляка-ми понад 1 млн. українців (операція «Вісла»).
1945-1947 pp. Викрадення з територій інших держав, запро-торення до концтаборів і фізичне знищення багатьох визначних українських діячів, зо-крема, поета М.Славінського, економіста В.Садовського, професора-іспанолога М.Іва-нова, австрійського архикнязя, а українського полковника УСС і поета (псевдонім - Василь Вишиваний) Вільгельма Габсбурга, Прези-дента Карпатської України (1939 р.) Авгус-тина Волошина.
1946 р. Ліквідація Української Греко-КатолицькоЇ церкви і підпорядкування її Московській дер-жавній церкві - операція «Львівський Собор».
1946 р. ЦК КПУ наказав Інститутові літератури АН УРСР посилити контроль над літературою, посилити боротьбу з українським націоналіз-мом, провести чистку у видавництвах.
1946 р. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського».
1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про «український бур-жуазний націоналізм», внаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Го-ніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Ю.Яновського звільнено з роботи.
1946 р. 16-26.01 Операції проти українських «націоналістів» проведені в Мостиському (вбито - 7, затри-мано 67), Куликівському, Львівському і Щи-рецькому р-нах.
1946 р. В ході операції НКВД в с.Брониця Дрого-бицького р-ну арештовано 14 чоловік актив-них посібників ОУН «которые мутили село».
1946 р. весна Міністр внутрішніх справ СРСР Круглов затвердив план заходів щодо посилення боротьби із оунівським підпіллям. Відповід-но до них, у Західну Україну напрявлялись оперативні групи працівників центрального апарату МВС СРСР. В літі цього ж року ЦК КП(б)У ухвалив рішення довести особовий склад цих батальйонів до 35 тис. осіб.
1946 р. Затвердження нового (наближеного до росій-ського) українського правопису, схваленого 8.5.1945 р. постановою Ради МіністрівУРСР).
1946 р. Постанова ЦК КП(б)У про небезпеку украї-нського націоналізму; осудження «Нарису української літератури» та журналу «Вітчиз-на» і «Перець» (ці постанови підтверджені XVI з‘їздом КП(б)У 25-28.01.1949р.).
1946-1962рр. Вивезено з України до Сибіру понад 2 млн. українців.
1946 весна - літо 1947 р. Акція ліквідації українського на-роду - голодомор в Україні. Третій за всю історію Руси-України голод як наслідок по-грабування селянства Москвою. Померло кілька сот тисяч українців. Голод був посла-блений підтримкою, яку західні українці («бандерівці») надавали своїм східним бра-там. За часи фашистської окупації українські селяни з голоду не помирали, незважаючи на військові побори та воєнну руїну.
За підрахунком фахівців, від голоду протягом цього часу померло понад 800 тис. чол., з них найбільше - в Харківській, Запорізькій, Воро-шиловградській, Сталінській та Одеській областях. Станом на 20 березня 1947 р. - ор-гани МВС УРСР зареєстровано 54 факти лю-доїдства.
1947 р. Л.Каганович призначений першим секрета-рем ЦК КП(б)У; проводить «чистку» серед українських культурних кадрів, звинувачу-ючи їх у націоналізмі. Знову депортація в Сибір населення Західної України. План ви-везення українців до Сибіру зірвався через нестачу вагонів.
1947 р. Проведення «чистки» серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі прибулим з Москви Л.Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15р.) сина командувача УПА генерала Шухевича - Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськми буржуазними на-ціоналістами, ворогами народу. П'ятий пара-граф інструкції застерігав: «Особи, що загуб-лять даний зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальности».
1948 р., 21 лютого Указ Президії ВР СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльности в сільському госпо-дарстві?» Лише за перші п'ять місяців дії цього Указу на спецпоселення вислано 10,5 тис. осіб, з них понад 1,5 тис. дітей.
1948 р. Постанова ЦК КП(б)У «Про висилку курку-лів із Ізмаїльської області».
1948 р. По Станіславській області (тепер Івано-Фран-ківська) службами НКВД виселено 12476 чол. (4575 сімей); з території Волині виселе-но 8938 чол. (2716 сімей).
1948 р. Постанова Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У «Про заходи по зміцненню колгоспів Ізмаїль-ської області в зв‘язку із суцільною колекти-візацією». Постанова передбачала виселення 250 господарств кулаків із конфіскацією май-на.
1949 р. Заборона повертатися в Україну робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисло-вості в Україну присилали росіян. З лав КП(б)У виключено за націоналізм 3 відсотки комуністів на XVI з'їзді партії.
1949 р. Москва вбиває свого таємного а'ента НКВД Я.Галана, який вже зробив свою брудну анти-українську справу і вичерпав себе, і звинува-чують у цьому «націоналістично-клерикальну агентуру», щоб мати привід посилити проти-український та протирелігійний терор в Руси-Україні.
1949 р. Ув'язнення 20-річного З.Красівського. Усього цей відомий борець за волю Руси-України, поет та Голова Проводу ОУН в Україні, в тюрмах, концтаборах, засланнях та психіа-тричних лікарнях провів 26 років.
1949 р. Поблизу одного з концтаборів на Колимі, по наказу Москви, було потоплено у болоті біля трьох тисяч українських дівчаток 13-14 років «чтоб некому било рождать бандєровцєв» (В.Котляр «Независимая газета», 17 листопада 1995 р., Одеса).
1949 р. ХVІ-й з'їзд КП(б)У у черговий раз засуджує український буржуазний націоналізм, погро-жує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного За-ходу» й вихваляти «передову культуру» дикої Московщини.
1951 р. Газета «Правда» - центральна 'азета Московії - викриває націоналістичні ухили в українсь-кій літературі, критикуючи поезію В.Сосюри «Любіть Україну», оперу О.Корнійчука «Богдан Хмельницький».
1951 р. Студенти Харківського університету відмо-вилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33-х студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! РОЗСТРІЛЯНО.
1949-1953 pp. Чистка компартії, внаслідок якої за «українсь-кий націоналізм» було виключено понад 22 тис. її членів, значна частина яких потрапила до концтаборів.
1954-1956 pp. Для освоєння цілинних та перелогових зе-мель у Казахстан та Сибір вивезено майже 100 тис. українських юнаків та дівчат.
1954 р. Під час святкувань 300-річчя «Переяславсь-кої угоди» в СРСР партією проголошено, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до воз‘єднання і воно було основною метою повстання 1648 р. Висунуто офіційну теорію, що велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом».
1954 р. Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.
1954 р. Жорстоко,танками та літаками, подавлено повстання українок в таборі Кінгірі. Убито 600 жінок, із них українок 500.
1956 p. На ХХ з'їзді комуністів, М.Хрущов виказує плани Кремля про намір правлячої кліки в недалекому минулому вислати з Руси-України всіх українців.
1956 p. «За антирадянську агітацію та пропаганду» засуджено Анатолія Лупоноса, який просидів у комуністичних концтаборах загалом 23 ро-ки. За протести проти інтервенції московсь-ких військ в Угорщину на довгі строки ув'яз-нення засуджено кілька сот чоловік, голов-ним чином молоді.
1957 р. Українців мають убивати українці, вирішу-ють наші окупанти й посилають агента КГБ Сташинського убити у Мюнхені одного з провідників ОУН в еміграції Левка Ребета, що й було виконано 12 жовтня.
1957-1961 pp. Посилена антирелігійна кампанія в імперії, внаслідок якої в Руси-Україні було ліквідо-вано майже половину церковних установ (парафій, монастирів, семінарій).
1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнів і батьків». Оскільки постано-ву 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської - кримінал» (Є.Сверстюк).
1958 р. Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову «Про зміцнення зв‘язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної осві-ти; Верховна Рада УРСР законом від 17.04.1959 р. підтвердила цю постанову, роз-раховану на перехід українського шкільницт-ва на російську мову і посилену русифікацію.
1959 р. За діяльність на захист прав українців на багаторічне ув'язнення засуджений Петро Рубан. Всього цей патріот Руси-України відмучився у в'язницях та концтаборах 23 роки й був насильно депортований на Захід. Тепер в «незалежній» Україні він не може домогтися українського громадянства.
1959 р. Постанови ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР «Про закриття деяких монастирів іспитів на території Української РСР». Згідно постанови закрито було 8 монастирів.
1959 р., 15 жовтня За наказом Політбюро КПСС у Мюнхені московським агентом вбито Провідника ОУН Степана Бандеру.
1960 р. Гасета «Правда» 14.09.1960. Постанова ЦК КПРС «Винищувати в Україні український націоналізм, релігійні забобони, націоналіс-тичну ідеологію»
1960 р. Москва ув'язнила 75 українських молодих науковців, письменників, студентів за розповсюдження української літератури. 1960 р. Інститут Історії АН УРСР виготовив кілька бібліографій історичних праць про Україну. Москва не дозволила надрукувати жодної.
1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії України» вимагає від комуністів виховувати українців «в дусі любові й глибо-кої поваги до великого російського народу», тобто нашого окупанта, і в ненависти до сво-го, українського, «вести непримириму боро-тьбу проти націоналізму,? особливо україн-ського буржуазного націоналізму».
1917р.-кінець 60-тих. Відбувалося масове вивезеня сирови-ни та природних ресурсів. Московія вирубу-вала українські ліси та вивозила до себе. Славні на всю Європу лісами Карпати стоять оголені. Вирубався ліс в багатій на нього Жи-томирщині. Для прикладу у 1963 році вивезе-но 500 тисяч кубометрів, в 1964 р. -750 тисяч. Міністром ліснитцтва в цей час був представ-ник Москви А. Солдатов. Великими темпами газ з Полтавщини, Шебелинки, Дашаві(біля Дрогобича) по газопроводах перекачувався до Калузької, Рязанської та московської областей майже без відгалужень в Україні.
1961 р. 22-й з'їзд ЦК КПСС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне московщення усіх колоніяльних народів ім-перії. «Слід з усією більшовицькою неприми-ренністю викорінювати навіть найменші про-яви націоналістичних пережитків», тобто зви-чаї, мову, культуру поневолених москалями народів.
1961 р., січень Політичний судовий процес над членами Української Робітничо-Селянської Спілки), що відстоювали право виходу УРСР із СРСР. Ії керівника Л.Лук'яненка засуджено до смер-тної кари (через 40 днів замінено 15 роками ув'язнення), І.Кандибу на 15 років концтабо-рів, інших - до тривалих термінів ув'язнення.
1961-1962 pp. Політичні судові процеси у Тернополі над групою М.Апостола (5 осіб) та Богдана Готу-ся (5 осіб), причому Готуся засуджено до страти.
1962 р. Репресії проти захисників української мови.
1962 p. ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного на-ціоналізму», найшкідливішими з яких, на ду-мку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
1962 р. Москва зменшила кількість україномовних журналів з 184 до 159, а україномовних газет з 807 до 520.
1962 р. Політичний судовий процес над 20 членами Львівського Українського національного Ко-мітету (Івана Коваля і Богдана Грицину засу-джено до страти і розстріляно, інших до три-валих термінів ув'язнення) та над шістьма чо-ловіками з Ходорівського району, з яких Михайло Проців розстріляний.
1963 p. Підпорядкування національних Академій Наук союзних республік московській Акаде-мії Наук СРСР.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором й спалює Українську національну книгозбірню у Києві. На прилеглій до книгозбірні території зазда-легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів.
1964 р., 23 травня Москва спалила всі документи україно-московської війни 1917-1930 років. 1965 р. 2 вересня На засіданні Президії ЦК КПРС обговорю-валось питання, про те, що в Україні дуже багато розмовляють українською мовою. 1965 р. Москва заарештувала понад 75 українських молодих науковців, письменників, студентів за розповсюдження української літератури, та увязнила їх.
1969, 1979 pp. Серія загадкових пожеж у відділах украї-ністики в бібліотеках Академії Наук, музею «Софія Київська», Видубецього монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), окрім Росії.
1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українсь-ких іншодумців (Б. та М.Горині, П.Заливаха, Св.Караванський, Валентин Мороз, М.Осадчий, А. Шевчук та інш.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештований А.Здоровий.
1967 р. На довголітнє ув'язнення засуджено членів Укр.нац.Фронту Зен.Красівського, Дм.Квецька та ін.
1968 р. квітень Протест 139 українських культурних діячів, адресований Л.Брежнєву, Косигіну і Підгор-ному проти арештів на Україні й утисків про-ти української культури.
1970 р. Суд над І.Сокульським, М.Кульчицьким, В.Савченком авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» з протестом проти моско-вщення української культури.
1970 р. Наказ Міністерства освіти СРСР про напи-сання і захист усіх дисертацій лише російсь-кою мовою. Затвердження тільки в Москві.
1970 р. (28.11) Вбивство української художниці А.Горської у Василькові на Київщині
1971 р. Знищення могил українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.
1972р., 30 березня На засіданні політбюро ЦК КПРС Соломенцев у своєму виступі наголосив, що не допустимо, що в Україні багато вивісок українською мовою, і що багато товарів рек-ламуються українською мовою.
1972 р. Друга після війни чистка і репресії проти українства.»За недостатню боротьбу з націо-налістичними проявами» окупанти усунули від партійного керівництва Першого секре-таря ЦК КПУ П.Шелеста, також звільнили з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладача включно з директором, заборони-ли книги майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх пар-тійних рівнях, піддали чистці ряд наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові вони знесли хату, де жив видатний український філософ і просві-титель Г.Сковорода та приступили до знище-ння цвинтаря, де було поховано багато визна-чних діячів української науки та культури. Тепер там вигулюють собак..
1972-1974 pp. Політичні репресивні процеси проти украї-нських дисидентів, зокрема, проти Чортківсь-кої групи В.Мармуса та Ст.Сапеляка (7 осіб засуджено), 9 осіб Харківської групи (засуд-жено А.Здорового - 7 років, І.Кравціва - 5 років). Загальна кількість заарештованих за два роки оцінюється кількома тисячами. Заа-рештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах. У ці роки бу-ли засуджені: Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус, Ігорь та Ірина Калинці, Н.Світлична, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та інші. 1975 p. - Колоніальна влада поновила цензурування «Кобзаря» Т.Шевченка.
5.11.1973 р. Начальник Головного управління по охороні державних таємниць при Раді Міністрів УРСР радить вилучити із бібліотек загально-го користування та книготорговельної мережі твори таких активних учасників закордонних організацій буржуазних націоналістів, як І.Багряного (література), А.Любченка (література), І.Огієнка (мовознавство), О.Оглоблина (історія), Н.Полонської-Василенко (історія), Р.Смоль-Стоцького (мовознавство), Д.Соловея (історія), П.Феденка (історія), В.Чапленка (мовознавство), К.Штепи (історія).
1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1977 p. Арешт членів Української Гельсінської Групи М.Руденка, Ол.Тихого, Л.Лук'яненка, М.Матусевича, М.Мариновича.
1978 p. Січень На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник з Калуша на знак протес-ту проти московщення України.
1978 р жовтень. ЦК КПРС і Рада Міністрів приймають пос-танову «Про заходи щодо дальшого вдоско-налення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».
1978 р. Колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова - мова дружби народів».
1979 р. Під Львовом окупанти вбивають популяр-ного композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мають виразно українсь-кий національний колорит.
1979-1989 pp. Інтервенція московитів у Афганістан, вна-слідок якої загинуло, фізично або духовно покалічено кілька сот тисяч українських юнаків.
1979-1982 pp. Нова хвиля арештів іншодумців в Україні (Ст.Хмара, І.Кандиба, Ю.Бадзьо, П. та В.Січки, Ю.Литвин, М.Горбальта ін.).
1983 р. травень. Виходить постанова «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчаль-них заходах союзних республік».
1983 р. Постанова ЦК КПРС про русифікацію Украї-ни, за якою вчителі російської мови та літера-тури в Україні отримали 16% надбавки до платні порівняно з викладачами української мови.
1983 р. Постанова ЦК КПРС «Про посилення атеї-стичного виховання». Початок атаки на ре-лігію, зокрема Ватикан.
1984 р. Постанова ЦК КПСС та Ради Міністрів «Про дальше вдосконалення загальної освіти моло-ді і поліпшення умов роботи загальноосвіт-ньої школи», де, зокрема, зазначалося: «У на-ціональних школах союзних республік виді-ляється додатково 2-3 години на тиждень у 2-11 класах на вивчення московської мови», що означало подальше витіснення мови корінно-го населення.
11.11.1984 р. Постанова ЦК КПРС «Про протидію антико-муністичним акціям Ватикану, його підрив-ній роботі проти соціалістичних держав, на-ціонально-визвольного і антивоєнного ру-хів».
3.09.1985 р. В концтаборі загинув український поет Василь Стус.
1984-1985 pp. В концтаборах були замордовані Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.
1986 р. Заарештовано й ув'язнено Й.Терелю та В.Кобрина за релігійну діяльність та створен-ня «ініціативної групи захисту прав віруючих та церкви».
1986 р. Окупаційна комуністична влада виводить у забрудненому радіацією Києва на першотрав-неву демонстрацію сотні тисяч киян, голов-ним чином молоді, попередньо вивізши своїх дітей далеко за межі Києва.
1986-1990 pp. Заплановане знищення української нації ра-діацією: для ліквідації Чорнобильської ката-строфи було мобілізовано понад 300 тисяч молодих людей віком 18-30 років, 96 % яких набиралося з України, головним чином із сі-льської місцевости (із секретної доповідної записки секретаря ЦК КПУ В.Івашка своїм московським патронам, 1990 р.).
3.06.1987 р. Лист секретаря Ю.Єльченка та завідувача відділу пропаганди та агітації Л.Кравчука, у ЦК Компартії України «Про спалах релігій-ного фанатизму в деяких західних областях республіки та заходах для недопущення анти-громадської діяльності екстремістів, підви-щення політичної пильності».
11 вересня 1989 р. На основі повідомлення Л.Кравчука про підсумки Установчого з‘їзду Народного руху України ЦК Компартії України ухвалили пос-танову «Про роботу в зв‘язку з установчим з‘їздом Народного руху України за перебудо-ву НРУ». Постанова рекомендувала всім пар-тійним установам розгорнути роботу з викри-ттям справжніх намірів НРУ - добитись са-мостійної України. ЦК закликав «активно ви-користовувати всі форми і методи політичної боротьби». На партійному рівні розпочалась боротьба із НРУ.
1989 р. Постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну за-гальнодержавну мову в Радянському Союзі - російську». Те ж саме у проекті Конституції М. Горбачева.
1990 р. Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Союзу.
Липень 1990 р. Прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право порушити нерозв‘я-зану, на її думку, проблему кордонів із респу-бліками, які стали незалежними. Мер Москви Г.Попов в цьому ж місяці під сумнів поста-вив суверенітет щодо Криму й Одеської обла-сті.
24 червня - 30 жовтня 1990 р. В місті Дрогобичі (Львівщи-на) на території подвір‘я фізико-математич-ного факультету Дрогобицького державного педагогічного інституту ім.І.Франка (тепер педуніверситет), на вул.Стрийській,3, виявле-но 486 людських скелетів (361 - чоловічі, 109 - жіночі, 16 - стать не встановлена), які були закатовані протягом вересня-1939-червня 1941 р. слідчими Дрогобицького об-ласного управління НКВД-НКГБ.
1990 р. У Москві побачила світ книга О.Солженіци-на «Как нам обустроить Россию». Автор зве-рнувся зі «Словом до українців та білору-сів», в якому відкрито заявлено, що «приду-маною фальшю» є твердження про «особли-вий український народ з особливою нерусь-кою мовою», починаючи з IX ст. Автор заз-начає що «в Галичині за часів Австрії було виразне «викривлення української ненаро-дної мови».
1990-ті рр. Формування «5-ї колони» в середовищі української інтелігенції, яку очолив академік Петро Толочко. Окрім масових статей в пресі, він видав книги: «Що або хто загрожує українській мові» (Київ, 1989), «Від Русі до України» (Київ, 1987). П.Толочко відкрито виступає проти української національної ідеї, яка начебто «не спрацювала»; проти української мови, «засміченої» нібито гали-цизмами та діаспорними запозиченнями; об-'рунтовує необхідність українсько-російської двомовності на державному рівні. Фактично, він єдиний в Україні продовжує відстоювати існування в період Київської Русі «єдиної за-гальноруської народності», виступає за «ет-нічне й культурне споріднення братніх наро-дів» на сучасному стані.
Близькими до поглядів П.Толочка є вислов-лювання його «співбраття» по совєтській Академії Наук Миколи Котляра, котрий вдає-ться до «наукового» заперечення таких уста-лених в національній історіографії понять як «Галицько-Волинська держава». На його думку, таким терміном користуються лише дилетанти.
1990-ті рр. Формування в Росії антиукраїнського шові-ністично-імперського табору, до складу якого входять представники різноманітних політич-них партій, громадських організацій та поса-довців високого рангу. Одним із них є мер Москви Лужков, котрий виступає за поверне-ння Росії Криму та Севастополя, з метою чо-го неодноразово відвідує півострів й розпа-лює там антиукраїнські та антитатарські нас-трої.
1991.03.09 Газета «Известия» пише (редакційна стаття) «Многие десятилетия вся страна без исключения, жила карпатской нефтю и донецким углём, криворожским металлом, никопольским марганцем, запорожским титаном и феросплавами.»
1991-1995 pp. Після тимчасового переляку внаслідок про-валу комуністичного путчу в серпні 1991 р. та проголошення державної незалежности стало очевидно, що владу в Руси-Україні контролюють окупаційно-кримінальні «інтер-націоналісти». Відчуваючи свій близький кінець, але все ще перебуваючи при владі, окупанти приступили до руйнування проми-словости та сільського господарства через закриття заводів, розкрадання та масовий не-контрольований вивіз сировини, запчастин, устаткування, комплектуючих, продуктів сільського господарства та капіталів. Погра-бувавши нас на кілька десятків мільярдів доларів, що у кілька разів перевищує річний державний бюджет Руси-України, за кордон спокійно виїжджають міністри-комуністи Скляров, Лобов, Звягільський та багато ін-ших «інтернаціоналістов». Це вони з незви-чайною легкістю віддали своїм московським хазяйвам наше добро: тактичну атомну зброю (13 млрд.дол.), закордонні посольства та представництва (наша частка - 50 млрд.дол.), нашу частину золотого запасу, Чорноморсь-кий флот (частка Руси-України за умов чес-ного розподілу має бути вдвічі більшою), а нам підсунули «кримську свиню» та їхні борги. Вони до того знахабніли, що відкрито виступають проти будівництва нафтоприймача (терміналу) під Одесою, який звільнив би нас від енергетичної залежности від Московщини. Як наслідок - масове зубо-жіння населення, в якому контрольовані ко-лонізаторами засоби масової дезінформації звинуватили націоналістів та незалежність. Прибалтійські країни, де до влади справді прийшли націоналісти, підняли життєвий рі-вень, не зважаючи на гірші, ніж в Руси-Украї-ні, початкові умови.
Травень 1992 р. Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили від моменту їх ухвалення.
Грудень 1992 р. З‘їзд народних депутатів Росії доручив Верховній Раді Росії розглянути питання щодо статусу українського Севастополя.
Липень 1993 р. Російський парламент грубо порушуючи Конституцію України ухвалив безпрецеде-нтне рішення про надання Севастополю, що перебуває на території України, статусу міста Російської Федерації. Прихоплених раніше українських земель - Білгородщини, Північ-ної Чернігівщини, Південної Вороніжчини, Ростовщини, Кубані, - їм, виявляєтся, замало.
1993 р. Газета «Известия» 29.05.2003.пише «Кремль в отношении военного имущества на территории других республик фактически обявил полный беспредел: «все, что нам удастся захватить, где бы то ни было и как бы то ни было (включая угон, грабеж) -всё наше».
1993-1995 pp. Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах Руси-України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жоден злочинець не був засуджений і навіть заарештований. Коли у Харкові патріот В.Козленко облив фарбою пам'ятник кату Свердлову, то був заарешто-ваний за годину і просидів у в'язниці кілька тижнів. За написане крейдою на паркані гас-ло міліція у лісі під Харковом 24 червня 1994 p. імітує розстріл члена УРП В.Старченка. За те ж саме вона погрожує кинути до в'язниці на багато місяців активіста «Просвіти» А.Пи-липенка. За написані фарбою метровими літе-рами у центрі міста гасла на підтримку про-тиукраїнських сил міліція нікому не погро-жувала і до відповідальности не притягувала.
1994 р. Намагання надати російській мові статус офі-ційної в незалежній, вільній, суверенній, са-мостійній Україні.
1995 р. Алмати. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.
1994 p. Заява Президента України Л.Кучми про його намір внести поправки до чинного законодав-ства щодо надання мові окупанта статусу офіційної. Як наслідок - призупинення від-новлення українських шкіл, перевід частини українських класів та шкіл на іноземну мову навчання. Президент призначає главою своєї адміністрації Д.Табачника, посада якого є ма-лопомітною і неконституційною, але який в неофіційному «табелі про ранги» стоїть по-переду Віце-Прем'єр-Міністра, тобто, на рівні голови Верховної Ради чи Прем'єр-міністра, а по реальному впливу на державні справи, можливо, і вище.
1995 p. Початок року- Міністерство національностей України розробило напівсекретний «Проект державної програми? розвитку російської культури в Україні до 2000 року», в якій одна з національних меншин отримувала більші права, ніж українці, цим ще раз довівши, що ми знаходимось в умовах окупації.
1995 p., травень У Харкові керована Є.Кушнарьовим влада відкрила пам'ятник україножеру Г.Жукову, саме тому, який підписав наказ про виселен-ня з України всіх українців.
1995 р. Радник Президента України В.Гриньов напо-лягає, щоб російська мова була державною поруч з українською, що є новим єзуїтським методом лінгвоциду української мови.
1995р., 18 липня Неспровоковане звіряче побиття окупа-ційною владою українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похо-ронної процесії святійшого Патріарха Київсь-кого і Всієї Руси-України Володимира. Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов», топтали і шматували державні прапори. До відповіда-льности ніхто не був притягнутий.
1995 р., 12 вересня Заборона окупаційною владою українсь-кої організації УНА-УНСО без суду, що у се-бе вдома не наважувались робити і німецькі фашисти. Озброєні Москвою козаки та анти-українські організації, які відкрито домагаю-ться ліквідації Державної Незалежности Руси-України, владою не забороняються. 18 грудня у Харкові за правозахисну діяльність без суду до в'язниці на два місяці кинутий М.Петровський, не зважаючи на висновки прокурора, що в його діях не було складу злочину. Щоб закріпити своє панування в Україні, колонізатори почали видавати пас-порти, написані українською та московською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, вла-да дозволяє поширювати тисячі книг, демон-струвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, наси-льство. Немов би виконуючи рекомендації Полтавського губернатора фон Богговута, Московія завалює Русь-Україну шовінистич-ними газетами, які продаються за безцінь; прямо або через підставних осіб фінансує московськомовні газети, радіо та телебачення в Україні, які не приховують своєї проти-української спрямованости при потуранні всіх урядів та Президентів «незалежної» Руси-України.
1996 р. Посилення протиукраїнського терору. Пода-льша криміналізація правоохоронних органів. Січень - «Велике беззаконня діється у Харко-ві? Таємно збирають підписи під «референ-думом» про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяль-ність» ведеться старими комуністами-мараз-матиками? Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: «всьо рав-но Росія завоюет Україну, і ми переб'йом хо-хлов по одному» (Свідчення Кравченко Н., пенсіонерки).
18-19 травня 1996 р. Харківські «органи правопорядку» з тризубцями на кашкетах охороняють протиукраїнське збіговисько фашистів, частина яких не була громадянами Руси-України, і жорстоко розправляються з українськими патріотами, які протестували проти проведення цього протидержавного шабашу.
Харків. У ніч на 25 вересня невідомі кидають три пляшки із запальною сумішшю в примі-щення українських патріотичних організацій. 4 грудня у такий же спосіб злочинці намага-лися спалити приміщення Харківської «Прос-віти». Через кілька місяців вони були спійма-ні негайно, лише після того, як мали намір спалити ізраїльський культурний центр. Зло-вмисниками виявилися три молодика із про-москвинської організації «Славянское єдін-ство». Їх судили, але не за протиукраїнські дії, а лише за хуліганство.
1996-2004 pp. В оточенні «українського» Президента немає жодного українського патріота, але є незчис-ленна кількість патріотів Московії, які свідо-мо й планомірно проводять протиукраїнську політику, руйнують наше господарство, збро-йні сили, освіту, науку, культуру та охорону здоров'я. Частина державних керівників - це ті, що були виховані окупантом у дусі любо-ви до наших ворогів та зневаги до власного народу - сучасні яничари. Голова Верховної Ради у промові з нагоди 7-ї річниці Незалеж-ности України та під час перебування в Мо-скві з офіційним візитом у грудні 1998 р. втратив почуття не лише національної, але й особистої гідности, показав себе типовим колоніальним чиновником, одним з тих, яких Великий Шевченко називав «раби, підніжки, грязь Москви». Від керівництва практично усунуті національно свідомі представники корінної нації, у яких розвинене почуття від-повідальности за долю України та нашого на-роду? За період знаходження при владі бандитського промосковського режиму чимало відомих і впливових в Україні людей загинули за досить дивних обставин, а деяких убили нахабно і демонстративно. Жодний злочин не був викритий органами МВС, Генпрокуратури, СБУ. Нагадаємо імена тільки найпомітніших у нашій державі політиків, депутатів, журналістів: Драгомарецький, Мясковський, Чорновіл, Гетьман, Щербань, Єрмак, Ємець, Олексенко, Малєв, Кривенко, Набока, Гонгадзе, Александров. До цього сумного списку могли потрапити Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, але, замахи на них не вдалися. Зверніть увагу, в цьому списку немає жодного представника тих сил, що підтри-мують бандитський промосковський окупа-ційний режим. Гинуть лише ті, хто в опозиції до антиукраїнського режиму. Контрольовані московитами засоби інформації (чи, швидше, дезінформації), комуністи та інші виродки у всіх наших негараздах звинувачують «нєзалє-жность». Але нам ще до незалежности, тобто до звільнення Руси-України від колонізаторів -окупантів, - ой як далеко!? (Куліш А.Ф. Книга пам'яти українців?-С.-57.)
8.05.2000 р. Убивство у Львові видатного українського співака і композитора Ігоря Білозіра, у відпо-відь на спробу заспівати українську пісню. Убивці - росіяни Воронов та Калінін, засуд-жені нині до ув‘язнення.
2000 р. З приходом до влади в Москві В.Путіна був розроблений і реалізується особливий напря-мок політики, метою якого є присвоєння Ро-сією як можливо більшої частини власності за кордоном, в першу чергу в Україні. Мова йде про землю, промислові підприємства, енергетичну сферу, та нафто і газопроводи.
2000 р. Москва повернула собі гімн колишнього СРСР, одної із найстрашніших імперій в історії людства.
2001 р. У Москві вийшла друком праця російського шовініста В.Жаріновського «Украйна й рус-ский вопрос», яка є збіркою антиукраїнських гасел, зокрема, проти української мови, наці-онального руху тощо.. Наведемо лише декі-лька цитат з книги:
С.7. ?точно также безграмотно називать Киевскую Русь -украинской державой, име-нуя Святослава, Владимира й прочих украин-скими князям.
С.24. Нынешний министр культуры Украины - прекрасний актер Богдан Ступка сыграл в екранизации романа Сенкевича «Огнем и мечем» главного злодея - Хмельницкого.
С.94. Рано или поздно народу Украини нужно будет сделать выбор между ровно-правным и верным союзом с Россией и независимостью.
2001 р. Призначення послом Росії в Україні відомого антиукраїнця Віктора Чорномирдіна, який виконує завдання щодо зближення Росії із Україною. Фактично його діяльність має на меті перетворення незалежної української держави у васала Російської імперії, щось на зразок Гетьманщини XVIII ст. Російські емі-сари використовують будь-які методи, у т.ч. й тактику «повзучої контрреволюції». Ними здійснюється фінансова підтримка чисельних антиукраїнських та шовіністичних газет, що висувають лозунг приєднання до Російської імперії та ліквідації української мови.
13.03.2002 р. Указ президента України Л.Кучми «Про від-значення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 р.». 14 червня правочинність «юві-лею» осуджено у «Зверненні» до Президента України, Голови Верховної Ради та Прем‘єр-Міністра України відомими українськими по-літичними діячами (Микола Павлюк, Анато-лій Матвієнко, Юрій Костенко, Павло Мов-чан, Володимир Яворівський, Юлія Тимо-шенко, Левко Лук‘яненко та ін.) як «абсолют-но недержавний» та такий, що став символом утрати Україною державної перспективи. 21 червня Рада НТШ у Львові прийняло схожу ухвалу.
24.05.2002 р. В Москві підписано протокол про «узгод-ження підручників історії у навчальних зак-ладах України та Росії». Підписали: віце-премєр-міністри України та Росії Володимир Семиноженко та Валентина Матвієнко.
Червень 2002 р. Російський консул Мясоєдов вимагає у міської влади Львова «обеспечения прав российских граждан, постоянно прожива-ющих в г. Львове, а также львовских право-славних общин УПЦ МП, которая находится в молитвенном и каноническом единстве с Московским Патриархатом».
3.07.2002 р. Прийнято ухвалу, Президії Українського історичного товариства, яка осуджує Указ Президента Леоніда Кучми, **Про відзна-чення Переяславської угоди 1654 року**.
3.07.2002 р. У «Відкритому листі» до Президента України Від Президії Світової Наукової Ради при Сві-товому Конгресі Україністів названо Перея-славську Раду військовим союзом, «що при-вів до окупації України російськими війська-ми» і закликав відмовитися від святкування цієї «чорної» дати української історії.
Липень 2002 р. Сімферопольська газета «Кримська правда» ствердила, що української нації і мови не існує, бо «це частина російського народу, яка говорить одним із діалектів російської мови».
Вересень 2002 р. «?Росія повинна перейти до політики жор-сткого захисту своїх інтересів на Україні - аналогічно до «процесу протверезіння» росі-йської політики стосовно Грузії - заявив директор Інституту країн СНД К.Затулін. Блок «Наша Україна» для нього є відверто групою антиросійського політичного впливу. «Багато діячів цього блоку винні в придушен-ні російської мови на Україні, у порушеннях прав російських і російськомовних, у захоп-леннях храмів УГТЦ МП, у зв‘язках із міжна-родним тероризмом у Чечні», - відзначено в документі.
19.12.2002 р. Російський посол В.Черномирдін в образли-вій формі дає вказівки українському міністе-рству закордонних справ щодо того, якими мають бути відносини України із США та Європеськими країнами, і по суті, закликав до згортання цих відносин.
Грудень 2002 р. Під керівництвом А.Лося в Криму створено ініціативну групу з проведення всекримсько-го референдуму про перетворення АР Крим на російську національну автономію Респуб-ліка Таврида, її лідер А.Лось заявив, що так етнічним росіянам вдасться «врятуватися від насильницької українізації». «Україна шкоду-ватиме про те, що назвала нас, росіян, мен-шістю, і шкодуватиме сильно» - заявив А.Лось.
Грудень 2002 р. Народний депутат України Л.Грач та 164 депутати Верховної Ради (представники ком-партії, соціалістів, Трудової України, СДПУ(о)) внесли законопроект про надання російській мові офіційного статусу.
Зима 2002 р. Генеральне консульство Російської федерації у Львові, порушуючи усі закони України «переїхало» у нове приміщення по вул. К.Леви-цького, 95.
2003 р. Провокація Москви на острові Тузла.
2004 р. В Москві під час круглого столу на тему Переяславської Ради між неурядовими ор-ганізаціями України та Росії яскраво про-явився російський націоналістичний шові-нізм, який діє також і на побутовому рівні. Московити відкрито осудили існування окре-мої української нації та мови і наполягали на тому, що створення незалежної Української Держави було помилкою.
2004 р. Безпрецендентне втручання Москви у вибори президента України. Отруєння В.Ющенко, кандидата в президенти України.
2005 р. Газовий шантаж України.
2005 (кінець) В північних вода Тихого океану біля острова Сахалін, Міжнародною Емі'раційною Органі-зацією та береговою охороною Росії були зві-льнені більше 20 українських моряків риба-лок, які обманним шляхом були завербовані на російське риболовецьке судно. Вони муси-ли працювати як раби по 6-10 місяців без оп-лати, їсти сиру рибу та пити солену воду. Їм дозволялося спати по 3 години кожних два дні. Над ними проводилось моральне та фізи-чне знущання.
2006 р. Під час виборів до Верховної Ради України,і після виборів, Партією Регіонів та іншими багаточисленними партіями та організаціями зорганізованих московською «5-тою коло-ною», проводиться широкомаштабна анти-державна та антиукраїнська компанія.
21. 12. 2006р. Студент Луганського університету ім.В.Даля Сергій Мельничук був побитий депутатом міської ради від Партії Регіонів Арсеном Клі- нчевим, «сучасним московським яничаром родом з Магадана» і доставлений в лікарню з потрясінням мозку, за те, що він в суді від-стояв своє право на навчання українською мовою. Це відбувалось в Луганській телеком-панії ІРТА.